Частина 4

Його звали Бйорн. Двадцять сім зим — вік, коли чоловік уже знає вагу меча й ціну власних рішень, коли сила в руках поєднується з холодною ясністю розуму. Рід його був знатний, але не настільки, щоб заспокоїти амбіції. З юності в ньому жила тиха, вперта жага більшого — не просто прожити буденне життя, а залишити слід, здобути владу, вирвати у світу своє місце.                       

Він спостерігав, як старші брати й батько тримають у руках владу й меч, як легко вони вирішують долі інших і так само легко забувають про сумніви.                                                                                                    

Із кожним роком у ньому міцніло мовчазне розуміння: він не хоче залишатися в їхній тіні. Він не хоче бути лише молодшим сином, що виконує накази. У його погляді вже тоді з’являлася та сама холодна впертість, яка згодом зробить його тим, ким він став — чоловіком, що не чекає дозволу, аби взяти своє.

Він рано навчився стояти з мечем у руках — відчувати його вагу, силу й ритм бою. Він спостерігав за старшими воїнами, тренувався вдень і вночі. Кожен удар, кожен шрам ставали для нього уроком не лише фізичної сили, а й дисципліни та рішучості. Водночас він мріяв про незалежність — про день, коли сам вирішуватиме, ким бути і як жити, без чиїхось наказів. Це було не примхою, а твердим переконанням: власна доля належить лише тому, хто здатен її відстоювати.                        

Потім не стало батька, а за ним трагічно загинули його брати. Залишилась тільки матір. Жінка-воїн.. Яка ніколи не просила від нього нічого. І йому нічого не треба було їй доводити.                               

У свої роки Бйорн досяг того, про що навіть і не мріяв. Він мав своє військо — найкращих воїнів, що йшли за ним без вагань, бо поважали його силу й рішучість. Він здобув власну владу та вплив. У підлітковому віці він закохався в Сольвейг — дівчину не лише красиву, а й розумну, горду й незалежну. Вона відповіла взаємністю й навіть пообіцяла чекати. Та її батько поставив умову, яку Бйорн тоді не міг виконати. Ті слова лишили в його душі глибокий слід: щирі почуття самі по собі замало — потрібна сила, рішучість і здобута власними руками гідність. Кожна його битва, кожен здобуток відтоді були спробою довести, що він не просто юнак із бідної сім'ї, а воїн і чоловік, здатний оберігати тих, кого любить.                                                                                                                    

Та Сольвейг не чекала. Дівоча обіцянка забулася, і вона вийшла заміж за нащадка іншого роду. З того дня Бйорн відчув, як серце охололо. Віра в кохання зруйнувалася, залишивши лише гіркоту й розчарування. Відтоді жінки для нього стали тінями — об’єктами для втіх, яких не варто пускати глибше. Він жив жагою до битв, перемог і влади — усім тим, що могло підтвердити його силу в цьому суворому світі.                                                                                        

 Багатії та знать часто зверталися до Бйорна, коли потрібна була справжня сила. І ось цього разу один із південних ярлів Сігурд, попросив його вирушити разом з в Гардарік — щоб «послужити» князю й забезпечити йому більше влади на цих землях. Бйорну було байдуже, чиї інтереси задовольняються. До того ж виконання обіцянки означало не лише золото, а й нові битви — можливість знову випробувати себе й підтвердити, що він не просто воїн, а той, хто вирішує долі.                                                         

У цю мить Бйорн опустив погляд на дівчину, що висіла в нього на плечі — обм’яклу, непритомну, мов зламану ляльку.«Тіло — як у богині, очі — повні вогню», — мимоволі майнула думка, яку він одразу ж відкинув, хоча вона встигла залишити слід.                                                                                                       

Він бачив, що його воїни хочуть зробити з нею — для них вона просто здобич.                                          

І саме тоді впізнання вдарило різко, без попередження: це була вона. Та сама дівчина, що вбила одного з найкращих його людей вчора.                                           

У ньому не було сумніву. Лише холодне, тверде усвідомлення: він має повне право зупинити її життя тут і зараз… І йому не мусить бути ніякого діла до неї.                                                                             

Але замість цього він вліз у сутичку, коли побачив як один з воїнів розсік їй губу, а інший розірвав на ній сорочку.                                                                                            

Його щелепи зімкнулися, коли він знову згадав, як побачив своїх воїнів над нею. Чому він утрутився — сам не розумів. Не вперше його люди робили, що хотіли з жінками під час набігу. Але це перший раз, коли Бйорн за когось вступився — і забрав із собою.                                                                    

Навколо ліс дихав спокоєм, але вже за кілька кроків попереду цей спокій розривався гуркотом і криками. Поселення, що ще вчора гуло сміхом і піснями, тепер палало, мов жертовне вогнище.

Воїни Бйорна зв'язали тих, хто вижив, і зібрали їх посеред подвір'я, серед тліючих хат. Драккари гули неподалік на річці, чекаючи на здобич. Повітря було наповнене криками жінок, брязкотом зброї, запахом диму та розлитого елю. Вікінги святкували так, ніби сама доля поклала цей світ до їхніх ніг: ділили награбоване, пили, сміялися, брали собі жінок, не зважаючи на чужий біль.