Частина 3

Підходячи до лісу, Ярослава побачила, як із тіні вибігли Зоряна та ще кілька жінок. Вони були бліді, обличчя скам'яніли від жаху і виснаження.                                                                                                       

Зоряна схопила сина за руку й розцілувала, притискаючи до грудей. Малюк тихо заплакав, ще перелякано стискаючи кулачки. Ярослава відчула хвилю полегшення — наче важкий камінь упав із плечей.                                                                                                                                                                                                                                

— Ярославо, ці демони мало не вбили мого синочка! — вигукнула Зоряна, голос тремтів, але в ньому звучала непохитна рішучість. — Дякую, що врятувала його!                                                                                                                                        

— А чому ви не пішли з іншими? — спитала Ярослава.                                                                                                                                                   

— Я не могла… — перервала Зоряна, стискаючи малюка.                                                                                                                                             

— Ми залишились із нею, щоб вона знову туди не побігла, — тихо втрутилася одна з жінок, поглянувши на Зоряну з легкою насмішкою й тривогою водночас.                                                                                                                                                   

— Ходімо, тихо, — зашепотіла Ярослава, беручи на себе роль провідниці. — Будьте дуже обережні. Мені здається, ці вікінги — ніби із землі виринають.                                                                                        

Жінки кинули одна одній тривожні погляди й потихеньку рушили стежкою в ліс. Кожен крок лунав надто гучно в навколишній тиші.                                                                                                                    

Коли вони дісталися прихистку, назустріч вибігла мати Ярослави з кількома жінками. Лада розкрила обійми, очі блищали від сліз.                                                                                                                               

— Донечко… — прошепотіла вона, стискаючи Ярославу, наче не хотіла більше відпускати.                     

Ярослава відчула, як напруга спадає. Але страх за інших усе ще крутило в грудях.                                     

— Мамо… Тато… він… — вона не змогла вимовити більше, горло здавило від сліз.                                   

Матір усе зрозуміла без слів. По щоці Ярослави прокотилася сльоза, материнська рука ніжно пригладила волосся.                                                                                                                                              

— Все гаразд, доню, — тихо сказала вона.                                                                                                        

— Але ти не розумієш… він помер, захищаючи мене… — голос тремтів від болю й безсилля.                    

— Я все розумію, донечко. Ти найцінніше, що в нас є.                                                                                     

Лада замовкла. Серце її кровоточило від власного болю — вона дуже кохала Велимира, і думка про його смерть різала душу. Але поруч була донька, яка потребувала сили, тож Лада стримала свій біль і стала їй опорою.

— Не переймайся, доню. У тебе є Святослав — він тебе знайде. Куди ж він без тебе? — тихо додала вона, стискаючи Ярославу за плечі.

Ярослава притулилася до матері. Біль втрати батька й тепла надія від думки про коханого існували в ній одночасно — і саме це давало сили продовжувати боротися.

У сховищі майже всі тремтіли від страху. Розмови раз у раз поверталися до подій минулого дня — весілля, крики, гуркіт мечів. Втома й нервове виснаження зрештою взяли своє, і імпровізований притулок наповнився тихим сопінням.

Жінки сподівалися, що на світанку прийде добра звістка і вони зможуть повернутися в поселення. Та водночас кожна знала: когось із них уже чекає пустий поріг. Ліс залишався темним і мовчазним — лише легкий шепіт вітру серед дерев порушував тишу. Різко контрастував той шепіт із поселенням, де вже палали багаття і тіні вікінгів коливалися на обпалених стінах.

Посеред ночі, коли всі спали, з темряви лісу безшумно вийшла висока постать. Чоловік рушив у бік поселення — туди, де ще палали вогні переможців. Кожен його крок лунав глухо, ніби сам ліс не хотів видавати його ходи. Він ніс звістку вікінгам про тих, хто переховувався серед дерев.

Наступного дня сонце вийшло з-за обрію, фарбуючи небо в рожево-золотаві тони. Жінки й діти у сховку затихли, прислухаючись до кожного звуку. В очах усіх відбивалося напруження — вони чекали вісника, сподіваючись на добру звістку, але страх дедалі більше заповнював серця.

Хтось возився зі сніданком, хтось зігрівав дітей, міцно обіймаючи. Повітря було насичене тишею й напруженням — здавалося, навіть вітер затих, щоб не порушити цю крихку рівновагу.