Частина 2

Дракари виднілися звідусіль — вони виглядали, мов хижаки, що кинулися на здобич. На носах човнів вирізьблені голови драконів роззявляли пащі, роги й барабани гучно лунали, змушуючи землю тремтіти.

Жінки поспіхом хапали дітей, пригортаючи їх до грудей. Молоді хлопці — ще вранці безтурботні весільні гості — тепер бліді й схвильовані кидалися до домівок по зброю.

Яра разом із матір'ю та кількома іншими жінками швидко згуртувалася, наказуючи всім куди йти та не відставати. Малеча і та притихла, не дивлячись на страх. Яра намагалася заспокоїти свою матір,я ка без зупину плакала. У неї в самої в середині все тремтіло, але вона намагалась показувати впевненість та спокій, бо знала, що зараз від цього залежало її життя та життя інших.

— Швидше! Відводимо дітей та старих до лісу! — закричала Дзвінка, мати Святослава. — Тримайтеся разом і нікому не відставати!

Страх стояв у повітрі, майже відчутний на дотик. За спинами гуркотіли ворота, і крики вікінгів ставали дедалі ближчими.

— Бігом! — сказала Ярослава, в голосі її звучали рішучість і тривога водночас. — Там є прохід — вийдемо на галявину зі старими дубами, так нас не помітять, а звідти — в ліс!

Жінки, ще мить тому скуті страхом, почали рушати. Одні тримали дітей на руках, інші вели їх за собою, пригинаючись, аби ворог не помітив їхніх тіней. Хтось притискав долонею рот малюкові, заглушуючи ридання. Старші жінки підтримували одна одну, щоб не впасти на нерівній стежці.

Натовп потягнувся вузьким шляхом до рятівної галявини. Кожен крок відлунював у тиші серця, хоч довкола все ще гуркотіли удари по воротах і лунали бойові крики вікінгів.

Ворота ще стояли зачинені, та тінь небезпеки вже лягла на двір. З-за них виднілися перші постаті ворогів — високі, широкоплечі воїни зі сокирами й мечами, щити мов темна стіна вкривали груди й плечі. Вони йшли лавою, важко й зловісно, наче сама смерть насувалася на поселення.

Напади вікінгів не були новиною для цих земель — всі чули про спалені сусідні двори, про полонених у кайданах, про кров і насилля. Та до сьогодні їх оминала ця доля, наче боги вкривали їх своїм захистом. А свято, що мало стати найщасливішим днем, обернулося на випробування.

— Тримати оборону! — гримнув Велимир, піднімаючи меч угору.

Голос його був гучний і владний, мов грім, — і повернув людям відвагу. Святослав ступив уперед, обличчя застигло в холодній рішучості.

Вогняні стріли просвистіли у повітрі й підпалили дахівки кількох будівель — хтось одразу кинувся з відрами гасити. Дерев'яні стіни двору затремтіли, вгрузлі наконечники залишали темні зарубки.

— Тримати ворота! — знову викрикнув Велимир.

Та ось ворота затряслися від удару важкими колодами. Дерево загуло, тріщини побігли по засуву. Ще один удар — і замки не витримали.

Ярослава вже зробила крок, щоб залишити двір і рушити вслід за іншими, як раптом помітила Зоряну. Та притискала до грудей немовля й у відчаї голосила кудись убік. Погляд дівчини ковзнув туди — і вона побачила: на іншому боці двору, під ганком, завмер малюк.

Переляканий до сліз, він притиснувся до стовпчика, наче намагався злитися з тінню. Великі очі блищали від жаху, худенькі рученята судомно трималися за дерев'яний каркас.

Ярослава відчула, як щось стиснулося в грудях. Вона зрозуміла: не зможе покинути дитину. Навіть якщо на кону її власне життя.

— Мій синочку! — розірвав повітря крик Зоряни.

Вона рвалася вперед, але кілька жінок тягли її за руки, благали бігти з ними в ліс.

І в цю мить з гуркотом розчахнулися ворота. Двоє вікінгів увірвалися у двір, мов розлючені хижаки. Щити блиснули, сокири піднялися, бойовий крик заглушив усі інші звуки. На щастя, воїни відбили атаку, і обидва впали на землю. На хвилю над подвір'ям запала тиша — та, що буває перед бурею.

— Я приведу твого сина, обіцяю, а ти тікай, Зоряно! — рішуче вигукнула Ярослава, схопивши жінку за плечі. — Бережи свого меншого!

— Ні! Я не можу! — Зоряна вирвалася. — Він там, він сам!..

Вона вже кинулася вперед, та Ярослава рвучко перехопила її за руку. Погляд, сповнений твердості, змусив Зоряну на мить зупинитися.

— Повір мені — так буде краще. Рятуйся! Я врятую твого сина, навіть ціною свого життя.

Від цих слів Зоряна, вся тремтячи, нарешті відступила. Притисла немовля до грудей, і очі її, повні сліз і відчаю, востаннє зупинилися на Ярославі.

А Ярослава вже розвернулася до подвір'я, де гуркотіло залізо й зливалися крики воїнів із кроками вікінгів. Не вагаючись ані миті, вона кинулася в саме серце небезпеки.

Швидко, мов тінь, вона пробігла попід будинками і схопила хлопчика на руки. Але відволіклася на крик з іншого боку.

Підвівши голову, вона побачила жахливе: вікінги увірвалися у двір. Мечі блищали під сонцем, сокири розтрощували все на своєму шляху. Ярослава притиснула малюка до себе — його тіло здригалося від страху. Вона розуміла: тут кожна мить може коштувати їм обом життя.

Раптом малюк затряся і прошепотів:

— Там… мій тато…

Він рвонувся вперед. Ярослава побігла за ним і знову вхопила за руку.