Частина 1

Ярослава прокинулася ще до того, як сонце остаточно піднялося над обрієм. У повітрі витало дивне передчуття — невловиме, але вперте, наче сама доля тихо стукала у двері нового дня. Вона лежала, не розплющивши очей, під легкою ковдрою, слухала, як за вікном щебечуть пташки, і не могла повірити: цей день нарешті настав. Серце вибивало радісний ритм, і їй раз у раз хотілося сміятися без причини.

— Доню, час вставати, — лагідно покликала Лада, відхиляючи завісу.

Ярослава підвелася, і тепле сонячне світло впало на її обличчя, підкреслюючи м'які риси та невимовну ніжність погляду. Їй нещодавно виповнилося девʼятнадцять зим — ще зовсім юна, — але сьогодні доля мала змінитися назавжди. Сьогодні вона мала стати жінкою та дружиною.

Перед очима зринали спогади дитинства, ніби самі боги розгортали полотно її життя. Ось вони зі Святославом — зовсім малі, босоногі — біжать по теплому літньому лузі, ховаються у високій траві, сміються. Ось він підсаджує її до яблуні, допомагає дістати стиглий плід, якого вона ніяк не могла дотягнутися сама. Солодкий смак того яблука вона пам'ятала досі.

А потім пам’ять підкинула іншу картину. Маленька Ярослава біжить стежкою, перечіпається через корінь і падає, боляче розбивши коліно. Сльози миттю навертаються на очі. А він уже поруч — серйозний, схвильований не на жарт. Обережно витирає її мокрі щоки, заспокоює тихим голосом, а тоді підхоплює на руки. Ще зовсім юні, але такі сильні руки несуть її додому. Саме тоді вона вперше відчула дивне тепло в грудях і зрозуміла: поки він поруч, їй не страшно нічого.

Ось Святослав уже підліток — високий, зосереджений, з блиском у темних очах. Він старанно вправляється з мечем, відточує кожен рух і навіть тоді не забуває кинути їй усмішку. Ярослава стоїть неподалік, захоплено спостерігає, і серце її тремтить від мрії: одного дня бути поруч завжди, ділити з ним і радощі, і випробування.

Напевно, для всіх у поселенні давно було ясно: Ярослава і Святослав приречені один для одного. Вони росли разом — разом сміялися й плакали, разом зростали. Їхні родини належали до тих, до кого прислухався сам князь. Слово батька Ярослави важило серед знаті, а рід Святослава славився вірною службою й хоробрими воїнами, які не раз ставали на захист землі.

Батько Ярослави, Велимир, бачив у цьому союзі не лише зміцнення дружби між двома домами, а й надійний захист для доньки. Матір же, м'яко усміхаючись, часто натякала доньці, що серце жінки мусить слухати не тільки веління роду, а й власний поклик — і з полегшенням відчувала, що цього разу обидві дороги сходяться в одне.

Батьки Святослава не могли натішитися сином. Їхній колись непосидючий хлопчак виріс у вродливого й дужого юнака. Широкі плечі, мужнє обличчя й твердий погляд видавали в ньому майбутнього воїна. Він вправно володів мечем, поважав старших і ніколи не порушував даного слова. А Ярослава... лагідна, добра, зі щирим серцем і світлою душею, здавалася саме тією дівчиною, яку боги призначили йому в супутниці життя.

Весілля планували зіграти ще два літа тому, та князь покликав Святослава на службу — довелося відкласти. Це боляче вразило Ярославу: всі її подруги вже давно повиходили заміж і хтось навіть вже мав і дітей, а вона все чекала.

— Сьогодні я стану його назавжди, — прошепотіла вона і торкнулася губ долонею, пригадуючи їхній перший поцілунок.

Лада допомогла доньці одягти святкову сорочку — довгу, білу, густо вишиту срібними й червоними візерунками. Тканина була м'якою, кожна нитка — мов символ, вкладений руками майстрині. Поверх сорочки Ярослава підперезалася срібним поясом. Волосся розпустили й уквітчали вінком із барвінку та калини, вплітаючи стрічки.

— Як княжна, — усміхнулася Лада, поправляючи стрічку в косі й мимоволі заздрячи красі сестри. — Святослав очей не зможе відвести.

Ярослава засміялася. На душі було так радісно, що серце ніби рвалося на волю.

— Матусю, я найщасливіша. Я його дуже сильно кохаю.

Мати тільки посміхнулась у відповідь.

Невдовзі до кімнати увійшов Велимир. Він зупинився на порозі й довго мовчав, ніби намагався вловити кожну рису обличчя доньки, закарбувати її в пам'яті. Погляд його був наповнений безмежною любов'ю й гордістю — і разом із тим батьківським смутком. Чоло злегка зморщилося, груди здійнялися важким зітханням.

— Ярославо, донечко, яка ж ти красуня… — нарешті промовив він, і голос злегка здригнувся. — Святославу неймовірно пощастило.

Він підійшов ближче, посміхнувся й простягнув руку.

— Я ще пам'ятаю тебе малою дівчинкою, що бігала за мною й просила навчити тримати лук. А тепер стоїш переді мною — справжня господиня й наречена…

Очі його зволожились.

Ярослава ніжно притулилася до його руки.

— Тату, не починай... — тихо мовила Ярослава, стискаючи його руку. — Ти ж знаєш, я завжди залишуся твоєю донькою.

— Знаю, — усміхнувся Велимир, хоча в його очах блищали сльози. — І завжди нею будеш. Та сьогодні я віддаю тебе іншому чоловікові. Віддаю зі спокійним серцем, бо бачу, як Святослав дивиться на тебе. Бачу, як він тебе кохає. І бачу, як світяться твої очі, коли ти поруч із ним.

Він на мить замовк, ніби намагаючись опанувати хвилювання.

— Просто важко повірити, як швидко проминули роки. Здається, ще вчора ти бігала босоніж подвір’ям, ховаючись за материну спідницю, а сьогодні стоїш переді мною нареченою.