Північний вовк

Північний вовк

«Додому!»

 Північний вітер виє над крижаними хвилями. Білий туман зливається із сірим мов сталь небом.

«Додому!», - промайнула стрілою радісна думка.

 Тихій шепіт лісу змішується із запахом хвої та солі. З берега долинають голоси воїнів і тихий плескіт хвиль, що розбиваються об борт корабля.

 Попри холод і втому він продовжує бігти, подумки повторюючи: "Додому! На північ!"

 Ненависть і азарт, пристрасть і шалене щастя женуть мисливця вперед.

 Це не вітер вив у лісі. Туман розвіявся, оголивши сліди вовка.

***

 Корабель летів по хвилях, розбиваючи їх дерев’яною драконячою пащею. Море все ще вирувало. Холодне і нещадне, воно поглинуло тисячі життів, і все одно лишалося голодним. Суворі води викликали жах у палких серцях воїнів, але також були їм дорогі як і рідна домівка, як жорстока й кохана північ.

 Вони поверталися додому, несучи славу й багату здобич, водночас сумуючи за тими, хто поліг у битвах. Вони були справжніми воїнами, дітьми богів. Їхнє життя - вічна битва, їхня нагорода - бенкет у чертозі Одіна, їхні серця – палаючий лід.

 Воїни з нетерпінням дивилися вдалину, намагаючись розгледіти обриси берега. Серед них вирізнявся високий чоловік, одягнений у сірий подертий плащ. Не схожий був ні на воїна, ні на хлібороба. Своє ім’я приховував, назвався мисливцем, та поза очі його кликали мандрівником чи чужоземцем. Обличчя цього дивного чоловіка виражало цілковитий спокій і байдужість. Він ніби не переймався нічим, перебираючи пальцями залізний медальйон на грубій нитці.

 Воїни не надто хотіли брати до себе гостя, але після битв і нищівної бурі дракара спорожніла. Довелося їм прийняти мандрівника.

 Чоловік цей був мовчазний, тримався осторонь. На смаглявому обличчі ще не було зморшок, але в темних очах приховувалося щось глибоке. Здавалося, він встиг сповна ковтнути життя. Туманний погляд блукав небом, а губи ледь вигиналися, ніби в усмішці. Масне чорняве волосся – не характерне для мешканців півночі – ледве торкалось плечей, спадаючи на чоло нерівними пасмами.

- Що ти шукаєш на півночі? - запитав сивий воїн, змірявши чужинця недовірливим поглядом.

- Вовка, - коротко кинув той, усміхаючись. І, хоч мандрівник був ввічливий, вікінг сприйняв його відповідь як насмішку.

- Невже в твоїх землях вовки перевелися? - пробурмотів він роздратовано.

- Мені потрібен північний вовк, - незворушно вимовив чужинець.

 Воїн більше не ставив запитань, веслував щосили, лише часом озирався на дивного чоловіка в сірому плащі. Чомусь не хотілося дошкуляти йому. Старий вікінг відчував щось дивне, що словами пояснити не міг. Не довіряв він цьому мандрівнику, і крапка.

 Дракара пливла під рівні удари весел. Вдалині показався берег, сяючи білизною снігу.

- Берег! - вигукнув хтось дуже пильний. - Греби швидше! Ми повернулися додому!

 Воїни забули про втому, бачачи, як наближається рідна земля.

 "Даремно ми його взяли", - подумав сивий вікінг, не чуючи радісних криків.

***

- Отже, ти - мисливець? - запитав ярл, не спускаючи з гостя уважного погляду.

 Мандрівник не відповідав, дивлячись прямо в сірі ніби лід очі. У залі було тепло, горів вогонь, освітлюючи обличчя щасливих воїнів, що повернулися додому. А він, вічний скиталець, давно не відчував тепла і, як не дивно, знайшов його на крижаній півночі.

 Ярл потягнувся за вином, щоб виголосити тост за перемогу, за північних воїнів, за Одіна. У його світлому волоссі ще не було сивини, але він давно вже не був юнаком. Боги наділили його хижими гострими рисами обличчя, таким же колючим пронизливим поглядом і неабияким розумом. Ярл Інгвар став правителем завдяки хитрості та спритності, хоча й на війні здобув славу хороброго воїна.

- Ми раді прийняти тебе, мисливцю. Їж, пий, веселися тут, як удома. Але в полюванні ми навряд-чи тобі допоможемо. Не захоче ніхто зараз на вовка йти. Воїни наші тільки повернулися додому, не до того їм.

- Дякую тобі, ярле, - відповів мандрівник стримано, не видаючи своїх почуттів.

***

 На небі з'явився місяць, прекрасний мов перстень нареченої. Він освітлював його шлях.

 Сніг закутав землю білим покривалом. Ніч була тиха, огортала все спокійним сном. Навіть вітер затих, ніби безтурботно заснув. А за ним перестали сипатись крижані сніжинки.

 Тільки місяць залишався на небі, освітлюючи кривавий слід на білій стежині.

***

- Олафе!

 Сивий воїн прокинувся з першими променями сонця, не відразу зрозумівши, що відбувається. 

- Та щоб тебе! - злісно крикнув він, виходячи з дому.

 Хто вирішив влаштувати сварку під його вікном? Та ще й у таку рань!

- Чого це вам не спиться? - випалив він і застиг на місці.

- Олафа вбито, - відповів молодий вікінг, дивлячись на того, хто колись був його другом.

***

- І це той самий вовк, якого ти шукаєш? - задумливо вимовив ярл, дивлячись на рани, явно зроблені вовчими іклами.

 Мандрівник підійшов ближче, оглядаючи тіло. Навколо збиралися люди, жах застиг на їхніх обличчях.

- Так, ярле. Це мій вовк, - відповів мисливець, ховаючи обличчя під плащем.

- Отже, ми зобов'язані допомогти тобі, - спокійно і впевнено відповів ярл.

- Інгваре, - почувся поруч ніжний жіночий голос.

 Мандрівник стояв до неї спиною, тож не міг роздивитись, але й так чудово знав цю жінку. У його пам'яті воскресли милі риси, довга руса коса і тонкий стан.

- Що ж нам робити, Інгваре? Як захистити людей?

- Потрібно зібрати мисливців і здерти шкуру з цього звіра. Зрештою, це всього лише вовк, - голос ярла на мить здригнувся.