Глава 27

Спогади

І ледь я встиг про це подумати, як роздратовано й похмуро обернувся в бік воріт заднього входу, маючи намір наздогнати візника.

Аж раптом у мою свідомість, наче розпечене лезо, встромилася інша — страшна й приголомшлива — думка:

«Річарде! Ти що, хворий? Чи ти вже остаточно збожеволів?! Вона ж САМА пішла назад до карети! Що з тобою таке, дідько б тебе забрав?! Мало того, що ти не допоміг їй із тією гіллякою, а кинувся допомагати кучерові. Так тепер ще й відпустив її ОДНУ! Ти вже зовсім здурів і осліп від своєї раптової хтивості?! ВОНА Ж ЗАРАЗ САМА СТОЇТЬ У СУЦІЛЬНІЙ ТЕМРЯВІ БІЛЯ ЕКІПАЖА, ЯКИЙ ОСЬ-ОСЬ РУХНЕ НА ДНО РОВУ! Ти ідіот чи як?! Як ти міг відпустити її в таку пастку?! Ідіот, кретин, безголовий бовдур!!!»

Ця думка вдарила по мізках, наче потужний, болісний розряд блискавки.

Я різко сіпнувся всім тілом і завмер на місці.

«Який же я... безглуздий, тупий дурень! Господи Всевишній!»

Не гаючи більше ані миті, я скинув три важкі валізи просто в придорожню багнюку, навіть не переймаючись їхнім цінним вмістом, і на весь ліс гучно й брутально вилаявся:

— Твою ж у Бога матір! Щоб мене живцем усі чорти в найглибшому пеклі на шматки розірвали!

Молодий кучер, який уже майже дістався до самої брами, почув мою люту, розпачливу лайку й схвильовано, з острахом гукнув крізь завісу дощу:

— Господи мій, пане, що там таке?! Що трапилося?!

Я нічого йому не відповів. Лише рвучко обернувся й щодуху кинувся назад, до похиленого над краєм рову екіпажа.

І саме цієї миті налетів новий шалений порив ураганного вітру.

Він ударив так раптово й із такою дикою силою, що навіть мене ледь не збив із ніг, змусивши похитнутися.

Та цей шквал був не просто потужним — він був крижаним і колючим, наче тисячі дрібних голок одночасно впивалися в моє мокре обличчя.

Позаду почувся гучний плескіт води — нещасний Патрік з усього маху гепнувся спиною в багнюку й тепер розпачливо лаявся на чому світ стоїть:

— Та твою ж матір! Це взагалі вітер чи якийсь проклятий злий дух із хащі вилетів?! Щоб його на шматки розірвало!

І тієї ж миті крізь виття стихії я почув ЇЇ крик.

Це був звук, від якого моє серце на якусь частку секунди просто завмерло, а до горла підступив крижаний клубок.

Це був не просто звичайний дівочий вереск, сповнений переляку чи паніки... Ні, усе було набагато, набагато гірше й страшніше.

Це був особливий, ні з чим не зрівнянний крик.

Так кричать лише тоді, коли неминуча холодна смерть уже розгортає свої обійми або стискає крижані пальці на твоєму горлі. Так кричать востаннє в житті...

Вона коротко й надривно закричала там, зовсім ОДНА, у суцільній чорній темряві, кожною клітиною свого єства відчуваючи неминучий, жахливий кінець свого юного життя!

У моїй голові тієї ж секунди пролунав лютий, шалений рик, звернений до самого себе:

«ЦЕ ТИ, СУКО, ВІДПУСТИВ ЇЇ! САМУ В ТЕМРЯВУ! НА СМЕРТЬ!!»

За моєю спиною пролунав переляканий до смерті крик кучера, який теж інстинктивно відчув біду:

— Що?! Що там коїться?! Що трапилося?!

Мабуть, навіть його забиті жахом мізки зрозуміли: або вже сталося щось непоправне, або ось-ось станеться щось жахливе й невідворотне...

Незважаючи на глибоку, важку багнюку під ногами, яка чіплялася за мої чоботи, наче жива, я ринувся вперед, мов випущена з лука стріла.

Я долав цю коротку відстань велетенськими, шаленими стрибками, не розбираючи дороги.

Попереду крізь завісу води вже проступали темні обриси карети, і вона... вона рухалася!

Чергова подвійна блискавка на мить осяяла жахливу, смертельну картину. Карета вже почала повільно й невідворотно сповзати вниз, у глиб затопленого рову.

На даху екіпажа лежало зламане бурею дерево, усією вагою навалившись на нього масивним мокрим гіллям.

А прекрасна незнайомка відчайдушно трималася однією рукою за тонку гілку цього дерева.

Довгий поділ її розкішної зеленої сукні був намертво затиснутий важкими дверцятами карети.

Іншою рукою вона судомно вчепилася в мокру тканину на стегні, мабуть, усе ще марно намагаючись щосили висмикнути її з цієї пастки.

Я був уже зовсім близько. Настільки, що у спалаху блискавки встиг чітко розгледіти неймовірно прекрасне обличчя дівчини, на якому намертво закляк той самий вираз...

Вираз, який буває лише в тих, хто вже знає, що ось-ось, просто зараз помре.

І саме цієї миті гілка, за яку вона трималася єдиною вільною рукою, з тріском переламалася навпіл.

Її великі очі вмить широко розкрилися від усвідомлення неминучої смерті й невимовного жаху.

Навколишній простір знову стиснула у своїх неблаганних чорних лещатах темрява.

А я, проричавши на весь голос дике, шалене: