Глава 26

Спогади

І раптом крізь суцільну стіну дощу до моїх вух знову долинув щиро здивований мелодійний голосочок прекрасної дівчини, у якому, як мені здалося, прозвучали навіть нотки турботи:

— Пане! А як ви взагалі збираєтеся самотужки нести всі ці валізи? Вони ж надзвичайно важкі! Вони ж...

Саме в цю мить черговий потужний подвійний спалах блискавки на мить розітнув нічне небо, вихопивши мою постать із суцільної темряви сліпучим світлом.

Дівчина на власні очі побачила, як я, спокійно тримаючи всі три масивні валізи на одній лише правій руці й міцно притискаючи їх до грудей, без особливих видимих зусиль упевнено крокую вперед у їхньому напрямку.

Простір знову миттєво занурився в густу темряву.

А прекрасна незнайомка продовжила свою фразу вже геть іншим — чи то глибоко враженим, чи то раптово настороженим, але все таким самим мелодійним тоном:

— ...вони ж доверху наповнені важкими військовими дарунками, які ми веземо для самого лорда Абадона...

Тієї ж миті вона раптово осіклася, немов її вдарило струмом, і схвильовано, майже панічно скрикнула:

— Зачекай... А чому валіз лише три?! Патріку! Ти що, застряг там мізками й не забрав ту, яка стояла в самому салоні карети, під сидінням?!

У відповідь на цей різкий закид нещасний кучер, який і так уже ледь не цокотів зубами від холоду, роздратовано й ображено вигукнув, намагаючись перекричати шалений шум зливи:

— Ні, не забрав! У мене взагалі-то всього дві руки, а не сім, щоб тягти на собі все підряд серед цього потопу!

Дівчина буквально закипіла від обурення й загорлала на нього, тупнувши в багнюку:

— Та ти справжній безголовий йолоп, Патріку! Там же мої рекомендаційні листи до лорда! Там же все моє майбутнє, все моє життя! Розумієш ти це своїми курячими мізками чи ні?!

Візник роздратувався ще дужче й одразу ж огризнувся:

— Ну то сама чому її не схопила, коли вистрибувала, га? Чому насамперед потягла за собою саме ту валізу, в якій лежать твої шовкові сукні?!

Дівчина, остаточно втрачаючи під впливом адреналіну залишки світського виховання, обурено вигукнула йому вслід:

— Ти що, зовсім придуркуватий?! Я, по-твоєму, гола маю перед самим лордом з’являтися на порозі його маєтку?!

Кинувши цю хльостку фразу, вона швидким, рішучим кроком, незважаючи на глибоку багнюку, попрямувала назад, обійшла мене й рушила просто до похиленого над ровом екіпажа.

Я миттєво зупинився, і в моєму голосі проти волі прокинулася звична сувора військова настороженість:

— Пані, стояти! Зараз це вже надзвичайно небезпечно! Земля під колесами розмита вщент, карета може рухнути вниз будь-якої секунди. Зачекайте тут, я сам піду й дістану ту валізу. Просто скажіть, де саме вона лежить.

Незнайомка зупинилася впритул біля мене, змусивши відчути її присутність кожною клітиною тіла. У темряві мені здалося, що я розгледів, як вона підняла до мене свою голівоньку.

А коли відповіла, її голос здався мені дивовижно м’яким, майже кришталевим:

— Дякую вам, шляхетний пане. Але справді не треба, я впораюся сама. Обіцяю, що буду максимально обережною й повернуся за лічені секунди. Ви й так уже неймовірно допомогли нам із Патріком, ми вам безмежно вдячні за порятунок від смерті. Не хвилюйтеся, я туди й назад. Мені й самій уже до біса набридло мокнути під цим крижаним нічним дощем. Усе буде добре, не турбуйтеся!

Сказавши це, вона знову рішуче покрокувала крізь темряву до рову. А я так і застиг на місці, наче мене намертво вкопали в розмоклу землю.

Мій внутрішній збоченець, якого я так старанно й безуспішно намагався придушити останні кілька хвилин, із якоюсь дикою, солодкою й гріховною насолодою знову взявся гарячково прокручувати в голові її прекрасний оксамитовий голос.

І особливо — останню емоційну фразу, яка розпалила мою кров сильніше за будь-яке вино: «Я, по-твоєму, ГОЛА маю перед самим лордом з’являтися на порозі його маєтку?!»

Господи мій Всевишній, та що за мара взагалі коїться зі мною цієї божевільної ночі?!

Кучер Патрік тим часом уже майже дістався до масивних воріт заднього входу в мій маєток, за якими трохи праворуч, крізь суцільну важку дощову завісу, пробивалося тепле жовто-гаряче світло з великих вікон стайні.

А я все так само стояв посеред багнюки, міцно закусивши до болю нижню губу, і без кінця прокручував у голові слова дівчини.

Точніше, навіть не самі слова, а той м’який, майже інтимний тон, яким вона щойно до мене звернулася.

Хоча ні, кого я намагаюся обдурити? Оце коротке, хльостке й заборонене слово «гола» я теж обсмоктував у своїй свідомості з величезним, неприхованим задоволенням.

Що взагалі зі мною сталося, в біса? Таке враження, ніби я все життя просидів у якомусь глухому, дикому лісі чи підземеллі, а тепер уперше побачив справжню, живу дівчину...

Надзвичайно вродливу, прекрасну дівчину...

Якщо досі мій внутрішній критик, здоровий глузд, почуття шляхетного сорому та суворе виховання ще хоч якось стримували цей потік, то тепер внутрішній цензор остаточно здався.