Глава 25

Спогади

А водночас панічно, зі сльозами й розпачем у голосі заволав кучер:

— Я не можу! Не можу від’єднати коней! Тут усе затягнулося намертво, суцільним вузлом! Та що ж це за прокляття таке на наші голови?! Господи мій, Бельмонда зараз просто задихнеться! Вона вже ледь хрипить!

Почувши цей сповнений безсилої люті крик, я кількома широкими кроками підійшов до кучера впритул.

Рішуче простягнувши руки туди, де хлопець гарячково й безладно порпався в мокрих ременях, я гримнув, відсуваючи його плечем:

— Ану відійди! Йди краще дівчині допоможи, бовдуре! Вона там коміром за суху гілку зачепилася — ні туди ні сюди. І чекай... Ти що, назвав кобилу Бельмондою? Як знамениту палацову герцогиню?

Я зачепив кучера своїм могутнім плечем і навіть крізь товсту намоклу тканину його куртки відчув, як хлопця б’є шалене, неконтрольоване тремтіння від переляку й холоду.

Візник слухняно прибрав замерзлі руки від ременів і, задерши голову, мабуть, намагаючись розгледіти моє обличчя в суцільній темряві, заїкаючись відповів:

— Д-добре, уже йду... Так, Бельмонда. А іншу звати Едмунда. Бо вони в мене дуже гарні, розумні й неймовірно сильні!

Я лише важко хмикнув і гукнув йому навздогін:

— Хто саме гарні й розумні? Кобили твої чи жінки?

Хлопець, попри весь свій жах, мабуть, оцінив мій брутальний гумор і майже весело, але з відчутною істерикою в голосі, вигукнув у відповідь крізь стіну зливи:

— Усі, пане! І ті, й інші! Абсолютно всі!

Я лише покрутив головою від такої відповіді й одразу ж зосередився на справі.

Намацав пальцями той самий шкіряний вузол, про який із таким жахом торочив візник. Ремені справді затягнулися намертво під вагою нахиленої карети.

Я теж спочатку спробував діяти по-людськи — пальцями розплутати туге шкіряне сплетіння, але вони зрадницьки ковзали по слизькій, вкритій багнюкою поверхні.

А бідна кобила тим часом хрипіла дедалі тихіше й жалібніше, вже майже втрачаючи сили.

Часу на делікатність не залишалося. Єдиним реальним способом урятувати нещасних тварин було просто розірвати це кляте кріплення на шматки.

Я міцно, у кілька обертів, намотав цупкий шкіряний ремінь на праву руку, наскільки дозволяла його довжина.

Долонею лівої руки з усієї сили вперся в сам вузол, створюючи надійну опору.

Потім глибоко вдихнув крижане повітря, заплющив очі й напружився щосили, тягнучи правою рукою ремінь на себе й вкладаючи в цей ривок усю силу свого тіла.

Я напружив м’язи так сильно, що у скронях із шаленою силою запульсувало, а у вухах зашуміла кров — гучніше за весь цей скажений нічний шквал і зливу разом узяті.

Я буквально шкірою відчував, як товста волова шкіра упряжі напружилася, мов струна, затріщала й почала повільно розтягуватися, неохоче піддаючись моїй силі. От-от лусне. Ще зовсім трохи!

І саме в цей напружений момент нічний простір знову осяяв сліпучий подвійний спалах блискавки.

Дівчина та кучер саме обережно проходили повз мене, тримаючи в руках важкі дорожні валізи. Спалах зробив усе навколо білим і чітким, наче вдень.

І тієї ж миті шкіряні пути з гучним, розкотистим тріском, схожим на постріл, розірвалися навпіл.

Моя права рука від такої віддачі рефлекторно злетіла вгору, а я важко, з низьким, майже звіриним риком видихнув повітря.

Кучер і дівчина від несподіванки на мить застигли як укопані — чи то від нового переляку, чи то від приголомшливого подиву. Дівчина першою не втрималася й тонко скрикнула:

— Божечки мої! Ви... ви що, розірвали ці товстезні ремені власними руками?!

Кучер одразу ж підхопив:

— Жах якийсь! Пане... ви взагалі людина?!

Простір навколо нас знову миттєво занурився в суцільну темряву, приховавши наші силуети.

Я ще важко дихав після неймовірного напруження і, намагаючись надати своєму голосу якомога більше спокійної, буденної впевненості, зневажливо кинув у відповідь:

— Нічого особливого, не вигадуйте дурниць. Стара шкіра, вся в глибоких тріщинах від часу та сирості. От легко й піддалася.

Проте кучер, усе ще з величезною осторогою та недовірою, голосно заперечив крізь шум води:

— Ні! Не було там жодних тріщин! Я особисто перевіряв усю збрую перед виїздом — вона була абсолютно новою!

Я подумки вилаявся. Після всього пережитого вони обоє перебували в такому хиткому нервовому стані, що замість подяки могли зараз почати боятися вже мене самого, вважаючи якимось лісовим монстром.

Тому я знову заговорив холодним, владним тоном і жорстко обірвав будь-які суперечки:

— Не витрачайте дорогоцінний час на порожні балачки! Кучере, негайно веди коней до воріт! Це твої тварини, вони знають твій голос і послухаються тебе навіть у стані цілковитої паніки! Одразу за брамою стоїть стайня. Усередині горить світло, тож одразу побачиш, куди йти! А ви, пані, також не зволікайте ні секунди й поспішайте слідом за ним до стайні! Ви обоє змокли до останньої нитки. Якщо стоятимете тут, то добряче застудитеся й зляжете. Усю вашу поклажу я заберу сам, не турбуйтеся!