Глава 23

Спогади

Скажений вітер раптово змінив напрямок, жорстоко жбурнувши потоки зливи мені просто в обличчя.

Вода хлинула таким потужним валом, що я мало не захлинувся, судомно хапаючи ротом повітря разом із крижаною водою.

На додачу до всього, нічний шквал виявився настільки холодним, що вмить пройняв до самих кісток моє промокле наскрізь тіло, затиснуте у важкому від води одязі.

Сорочка налилася наче свинцем і сковувала рухи, але зважати на це не було коли.

З-за брами знову долинув розпачливий, сповнений тваринного жаху дівочий крик, а одразу за ним — такий самий переляканий, безнадійний зойк кучера.

У цих криках було стільки щирого відчаю, що моє серце миттєво стислося від лихого передчуття, а в голові панічним набатом ударила єдина думка: «Невже я запізнився?! Невже вони зірвалися в рів?!»

Я щосили навалився на одну з важких металевих стулок брами всією вагою тіла.

Намокле залізо неохоче, із глухим жалібним скрипом піддалося моєму титанічному зусиллю.

Повільно, сантиметр за сантиметром, стулка все ж прочинилася назовні.

Цього зазору було цілком достатньо — тепер тут міг вільно проскочити навіть вершник на коні.

Що саме відбувалося там, за межами моїх воріт, на самому краю розмитого рову, я досі не бачив крізь суцільну водяну завісу.

До моїх вух долинали лише страшні, хрипкі, надривні стогони нещасних коней, які, здавалося, задихалися.

Та в цю критичну мить мені знову прийшла на допомогу сама стихія: черговий сліпучий спалах подвійної блискавки на мить перетворив ніч на день і вихопив із темряви жахливу картину.

Карета ще сильніше сповзла колесами в бік глибокого рову. Її крен став настільки небезпечним, що один із коней майже повис над схилом, безпорадно перебираючи ногами в багнюці.

Важка упряж перетиснула бідній тварині горло, заважаючи дихати, і вона, збожеволівши від паніки та задухи, жалібно й придушено іржала та хрипіла на всю горлянку.

Сам кучер тим часом з останніх сил чіплявся за мокрий, слизький шкіряний дах екіпажа, намагаючись утримати рівновагу.

Я не зволікав ані секунди. Рвонув у їхній бік через прочинену браму, проте вроджена обережність старого бійця все одно нагадувала про себе.

Про безпеку не слід було забувати навіть під час порятунку. Хто знає, ким насправді були ці нічні візитери?

Вони цілком могли прибути до моїх кордонів із найгіршими, підступними намірами, хоч тепер і самі потрапили в халепу.

Піднявши важку залізну кувалду на рівень голови й тримаючи її напоготові, щоб будь-якої миті перетворити на смертоносну зброю, я на бігу знову загорлав у бік незваних гостей.

Цього разу мій голос звучав уже не так загрозливо, як уперше, але все ще суворо й владно:

— Я востаннє питаю: хто ви такі?! Чому приперлися сюди серед ночі?! Куди тримали шлях?!

У темряві, до якої мої очі нарешті почали потроху звикати, попереду дедалі чіткіше проступали обриси похиленої карети.

Кучер, намагаючись перекричати шалений гуркіт зливи та ревіння вітру, щосили закричав у відповідь:

— Ми їхали до лорда Абадона! Ми до нього...

У цю саму мить черговий подвійний розряд блискавки знову розітнув небосхил, зловісно висвітивши кожну деталь цієї божевільної сцени.

Я чітко побачив кучера, який судомно тримався за край даху карети.

А з відчиненого вікна екіпажа ледь не до пояса висунулася дівчина в зеленій, наскрізь мокрій сукні, що обліпила її тіло, та в так само просяклому водою капелюшку, з-під якого вибивалися пасма насичено-рудого волосся.

І саме в цю мить...

Моя нога за щось зачепилася в цій клятій слизькій багнюці. На підступному глиняному місиві підошви чобіт зрадницьки роз’їхалися в різні боки, а наступної секунди ноги злетіли догори так стрімко, наче хтось щосили смикнув мене за невидимі мотузки, прив’язані до них.

Кувалда з глухим плеском вилетіла з рук у невідомому напрямку, а я, перекинувшись у повітрі, останні кілька метрів до карети подолав у найганебніший спосіб — ковзаючи на спині по мокрому глинищу.

Мій політ закінчився миттєво й ефектно: я буквально пришвартувався до карети, з усього маху врізавшись сідницями просто в масивне переднє колесо, а ноги за інерцією закинуло на його обід.

Усе це трапилося за якусь частку секунди. І спалах блискавки виявився настільки вчасним, що кожен із нас трьох устиг у найдрібніших деталях побачити, що щойно сталося з грізним господарем маєтку.

Кучер навіть не встиг договорити своє речення — від мого потужного тарана екіпаж відчутно здригнувся, і хлопець зрозумів, що «рятівник» уже прибув після свого вільного плавання багнюкою.

Злякавшись, що цей удар остаточно перекине екіпаж, кучер панічно заверещав:

— Що ви робите?! Ви це навмисно?! Ми ж зараз рухнемо вниз!

Дівчина, яка виглядала з вікна, опинилася найближче до мене.