Глава 22

Спогади

На старих різьблених воротах заднього в'їзду, почорнілих від часу та вологи, висів масивний замок, давно вкритий іржею.

Його товстезна залізна дужка намертво сиділа в кованих скобах важких стулок, яких не відчиняли вже бозна-скільки років.

Де лежав важкий зазублений ключ від цього монстра, я вже й згадати не міг. Та й не намагався.

Користуватися цим занедбаним в'їздом на територію маєтку я взагалі не збирався.

Ба більше — усім своїм людям давно й суворо наказав забути сюди дорогу, щоб не залишати зайвих проріх в обороні периметра.

Та навіть якби в моїй голові раптом виринув спогад про те, де лежить ключ, бігти за ним назад до маєтку, порпатися в кабінеті, а потім знову повертатися крізь суцільну стіну зливи було б марною тратою дорогоцінного часу.

А час зараз був напрочуд жорстоким і безжальним до тих бовдурів, які примудрилися якимось абсолютно незбагненним чином здолати розмитий лісовий шлях і дістатися майже до самої брами моїх володінь.

Треба було діяти негайно.

Вибити цей клятий замок, розчахнути стулки й або впустити нещасних усередину, рятуючи від стихії, або...

Або, якщо весь цей нічний візит виявиться підступним ворожим задумом чи спробою заскочити мене зненацька, я власноруч, без жодного жалю, втоплю кожного з цих покидьків у глибокому затопленому рові вздовж дороги!

«Ну от якого біса я не прихопив із собою свою нагородну бойову шаблю?! Дідько б мене забрав!» — подумки вилаяв я сам себе, стискаючи кулаки від злості на власну необачність.

Залишитися без зброї такої ночі, коли небезпека могла дихати просто в обличчя, було для мене непростимою помилкою.

З боку карети, що знову розчинилася в непроглядній темряві, долинуло глухе, надривне іржання переляканих коней.

Одразу слідом крізь ревіння бурі прорізався молодий чоловічий крик — хрипкий, сповнений паніки, — а впереміш із ним тонкий, короткий дівочий вереск, від якого в грудях неприємно кольнуло.

Я різко обернувся й гарячково обвів поглядом стіни та закутки стайні, шукаючи бодай щось важке, чим можна було б збити клятий замок.

На щастя, звички моїх робітників залишалися незмінними: біля стіни навпроти стійла Сполоха вони знову недбало покинули невеличку кувалду та відерце, доверху набите будівельними цвяхами.

Зазвичай за подібний безлад — звичку кидати інструменти де заманеться — я добряче їх вичитував.

Але зараз уперше в житті відчув щиру, майже дитячу радість від того, що вони знову залишили все де заманеться.

Тепер ця маленька людська недбалість мала стати для когось єдиним шансом на порятунок або...

Або знаряддям смерті, якщо прибулі з'явилися біля мого маєтку зі злим наміром!

Я рвучко нахилився, схопив холодну, невелику, але важку кувалду й, майже не відчуваючи її ваги через шалений приплив адреналіну, стрімголов вискочив зі стайні просто під невблаганну стіну холодної зливи.

Наче в такт моєму першому кроку в темряву, небо розітнув черговий подвійний спалах блискавки.

На якусь мить довкола стало світло майже як удень — спалах вихопив із мороку міріади дощових крапель і наче вказав мені шлях до брами.

У ту мить виникло дивне відчуття, ніби сама дика природа стала на мій бік.

Ніби вона так само палко й нетерпляче бажала дізнатися, що за непрохані гості так зухвало й раптово порушили спокій моїх володінь.

Чи справді вони потребують допомоги? Чи...

Знайдуть тут смерть, якщо прийшли з ворожими намірами?

Та під такою зливою, ще й у непроглядній темряві, дістатися до воріт виявилося не так просто.

Ноги раз у раз ковзали, втрачаючи опору на розмоклій землі.

Кілька разів я ледь не полетів шкереберть на старій бруківці, де між камінням розрісся слизький від дощу мох.

Біля самих воріт удача все-таки відвернулася від мене.

Підошва зрадницьки ковзнула назад, і я, не встигнувши навіть виставити руки, з усього розгону врізався в залізну браму.

Удар вийшов добрячий.

Я так боляче приклався чолом об старі металеві прути, що перед очима спалахнули міріади іскор.

І наче навмисно висміюючи мою незграбність, чергова блискавка безжально освітила цей ганебний момент зустрічі моєї голови з холодним залізом.

А слідом у небесах прокотився гучний, розкотистий грім.

Наче знущальний регіт.

Ще поки я біг цією клятою доріжкою, у голові був цілком чіткий план: насамперед крикнути прибулим, щоб назвалися й пояснили, якого біса їм тут треба.

Але цей клятий удар і тупий біль, що тепер пульсував у голові, вмить випалили останні крихти мого терпіння.

Я важко відсахнувся від воріт.

З дикою люттю замахнувся кувалдою, цілячись навмання туди, де в темряві мав висіти замок, і водночас, наче поранений ведмідь, заревів на всю горлянку: