Пролог

...Ледве повернувши собі вертикальне положення й міцно упершись чоботами в розмоклу глину, я одразу ж гучно звернувся до кучера, намагаючись перекричати безжальний гуркіт стихії:

— Кучере! Скажи мені, якого біса ти взагалі повів карету цією занедбаною дорогою?! Ти що, засліп і не бачив попереджувального знака на роздоріжжі? Там же чорним по білому було чітко написано: «Небезпечно! Повертай!»

Молодий кучер, який від страху й шуму води заледве тямив, що відбувається, відповів мені зовсім не до ладу — мабуть, не розчувши половини слів через гуркіт стихії:

— Так, бачив я той клятий напис! Я тому й повернув сюди, бо там було написано: «Обережно, повертай!» Ну от я, як порядний і слухняний візник, обережно всюди й повертав, куди дорога вела! Та звідки ж я, в біса, міг знати, що просто перед самим маєтком на нас чекає така смертельна пастка?!

Я на мить аж застиг, абсолютно не розуміючи цієї безглуздої відповіді.

Яке ще «обережно, повертай»?

Що цей бовдур верзе під такою зливою?

Не стримавшись, я обурено вигукнув:

— Ти що, дурню, загальноельфійської мови взагалі не вчив у своїй глушині?! Де, покажи мені, де на тому щиті було написано слово «Обережно»?!

Але кучер чи то через тваринний переляк, який повністю паралізував його мізки, чи то через суцільну стіну дощу продовжував демонструвати просто феноменальну майстерність недочування. 

Він обурено загорлав у мій бік:

— Та що ти таке кажеш?! Яка ще загальномалійська мова, до чого тут вона?! Там було нормальними загальноельфійськими рунами написано! Не знаю, який бовдур і грамотій там той знак ставив! Краще б вони замість свого дурного «Обережно» написали великими літерами «Небезпечно»! Бо тут же дійсно дорога в один кінець, Матір Божа, ми ледь голови не склали!

Тут я нарешті збагнув, що хлопець зараз перебуває в стані глибокого шоку й трохи не при собі.

Вести з ним філологічні дискусії серед ночі й з'ясовувати, хто з нас краще знає ельфійську, було справою абсолютно марною. 

Не слід було більше витрачати на ці розмови дорогоцінний час.

Наскільки я встиг розгледіти під час попереднього спалаху блискавки, екіпаж насправді тримався відносно стійко.

Попри те, що одне заднє колесо безпорадно зависло над порожнечею, сама карета важко лягла масивним дубовим днищем на міцний край глинистого рову.

Зараз був саме той критичний момент, коли потрібно було негайно полишити пастку й першочергово звільнити коней від упряжі.

Треба було діяти блискавично, поки нескінченний бурхливий потік води остаточно не розмив глиняний ґрунт під вагою екіпажу!

Черговий спалах на небі яскраво підтвердив мої тверезі роздуми.

А ще...

У ту коротку мить, поки все навколо було залите сліпучим фосфоричним світлом, я мимохідь побачив обличчя дівчини.

У профіль.

Вона саме рвучко повертала голову, розгублено дивлячись кудись у напівтемряву салону карети.

І я, абсолютно незрозуміло чому, у такий дикий, недоречний і небезпечний для цього час... раптом упіймав себе на думці, що вона надзвичайно, до перехоплення подиху, вродлива.

У цьому своєму змоклому до нитки зеленому капелюшку, з-під якого неслухняними хвилями вибивалося яскраве, вогненно-руде волосся, що блищало від крапель дощу.

Її витончені, правильні риси у грозовому світлі здалися мені просто...

Ідеальними.

«Та що це зі мною, в біса, коїться?! Про що я, в біса, думаю просто зараз?!» — подумки вилаяв я сам себе, відчуваючи, як обличчя пашить зовсім не від холодної води.

Ці двоє нещасних, як і їхні бідні коні, зараз перебувають у смертельній небезпеці, з якої їх треба витягувати за шкірки без жодних зволікань!

А я, як останній збоченець, стою тут посеред бурі, стікаю водою й брудом і ловлю якесь дике естетичне задоволення від миттєвого образу незнайомки, який для мене так люб'язно й вчасно вихопила з темряви ця клята блискавка.

Краще б вона взагалі не спалахувала!

Бо тепер цей образ осяяного грозою, мокрого й прекрасного дівочого обличчя наче розпеченим залізом викарбувався в моїй свідомості.

«Ай-ай-ай! Який же ти кінчений збоченець, Річарде! — безжально присоромив я сам себе, подумки даючи собі ляпаса. 

 Замість того щоб рятувати людей, ти застиг як укопаний і смакуєш образ дівчини у своїй голові! Боже, це ж практично те саме, що підглядання!

 Вона ж навіть не бачила, що ти на неї витріщаєшся! І чому, ну чому ти повернув свою дурну голову саме туди, коли промайнула блискавка, га?

 Саме на неї! Бо вона дівчина? На кучера ти ж навіть не глянув, чхати на нього хотів! 

А на дівчину витріщився, щоб роздивитися, яка вона із себе! Збоченець як є!»

Щоб очистити голову від недоречних думок, я різко мотнув головою, скидаючи з волосся зайву воду, і загримів командирським голосом:

— Слухайте мене сюди! Негайно полишайте карету! Живо вибирайтеся геть!

Кучер у повній паніці знову заверещав із даху:

— Та ти що, здурів, чи що?! Якщо ми хоч на сантиметр ворухнемося, ця махіна одразу ж рухне на дно рову!

Усе з ним було зрозуміло.

Хлопець був переляканий майже до смерті — мізки відмовилися йому служити.

Тоді я надав голосу тих залізних командних ноток, які зазвичай використовував на полі бою, і ще гучніше, карбуючи кожне слово, наказав:

— Я сказав — хутко геть із карети! Вилізти із салону, звільнити коней від ременів і йти маршем до маєтку! Карета не впаде, я тримаю ситуацію під контролем! Принаймні ще певний час вона стоятиме стабільно!

Дівчина за дверима, здавалося, тільки цього наказу й чекала.

 Вона радісно, з полегшенням заволала на все горло:

— Господи! Ну нарешті! Нарешті знайшовся бодай один притомний чоловік! Я нарешті виберуся з цієї клятої дерев'яної труни!

Крізь пелену дощу я почув чіткий звук удару — вона сміливо зіскочила просто в глибоку багнюку біля підніжжя екіпажу.