Глава 21

Спогади

Від маєтку до стайні було неблизько. Поки я дістався туди, змок до нитки — вода пробралася навіть крізь щільну тканину плаща. Та мені було байдуже.

У стайні було світло й затишно. Тепле жовте сяйво газових ліхтарів м'яко лягало на дерев'яні перегородки стійл, вихоплюючи з напівтемряви золотаві порошинки, що неквапливо кружляли в повітрі.

Та попри світло мої хоробрі скакуни все одно трохи нервували через негоду. Коні незадоволено пирхали, переступали з ноги на ногу, а їхні копита глухо гупали по підстилці.

Я повісив ліхтар на гак біля самого входу. Тіні хитнулися й поповзли підлогою.

Радісно всміхаючись, я попрямував до своїх улюблених тваринок. Тільки тут, серед них, я відчував справжній спокій.

Тільки вони не вимагали від мене ані рішень щодо звітів, ані спадкоємців.

Усі троє були неймовірно раді моїй появі. Зірка весело заіржала, простягаючи до мене витончену голову, наче намагалася першою заволодіти моєю увагою.

Сполох узявся бити копитом і нетерпляче крутити головою, здіймаючи навколо себе справжній переполох.

А Лезо — мій гордий велетень — узагалі поривався стати дибки.

Побачивши таку непідробну радість своїх тваринок, я розсміявся. Увесь тягар цього дня, уся втома й роздратування вмить розтанули, поступившись місцем чомусь світлому, теплому й майже дитячому.

Я й сам, уже не приховуючи радості, вигукнув:

— Мої ж ви любі! Божечки! Засумували без мене? Мої ж ви лапочки!

Першою я підійшов до Зірки. Вона завжди була моєю слабкістю — ніжна, чутлива, з очима, у яких, здавалося, відбивався цілий всесвіт.

Я лагідно обійняв її мордочку, відчуваючи під долонями оксамитову шкіру й тепло її дихання.

Ніжно погладив її по переніссю, примовляючи:

— Ах ти ж моя малесенька... Красунечка моя милесенька. Ну що таке? Що таке, лапочко? Ну годі сумувати, я вже тут.

Зірка схвильовано пирхала мені в обличчя, обдаючи гарячим подихом, а потім трохи відхилила голову й почала ніжно покусувати мене за плече.

Вона завжди так робила, коли її охоплював особливий наплив ніжності. То був її власний спосіб сказати, що вона засумувала за мною й рада мене бачити.

Я засміявся від лоскоту й поцілував її просто в мокрий рухливий ніс.

З відра я дістав величезну морквину — соковиту, насиченого фіолетового кольору, справжній скарб для коня.

Зірка вхопила її губами всю цілком і почала із задоволенням ласувати, голосно хрумтячи так, що звук розносився по всій стайні.

Водночас Зірка встигала ще й облизувати мої руки, залишаючи на них липкі сліди.

Я знову засміявся, відчуваючи, як серце наповнюється теплом. Ще раз погладив її по міцній шиї й рушив до Сполоха.

Цей красень — справжнє втілення вогню — одразу почав нетерпляче переступати на місці, ще завзятіше крутячи головою й збуджено пирхаючи.

Його енергія завжди була заразною. Я весело покликав:

— Ну! Йди сюди вже, маленький мій!

Сполох, наче розуміючи кожне моє слово, ткнувся м'яким носом мені в обличчя, мало не збивши з ніг.

Я пестив його чутливі вуха й чухав мордочку над очима.

Він це просто обожнював — аж мружив очі від насолоди, завмираючи під моїми пальцями.

Звісно, свою величезну морквину отримав і він, і невдовзі його задоволене хрумтіння приєдналося до Зірчиного.

А от Лезо вже просто не міг дочекатися своєї черги! Він вважав себе головним у цій трійці, і його самолюбство вимагало негайної уваги.

Велетень несамовито бив копитом по дерев'яному настилу й нетерпляче іржав.

Я розсміявся й звернувся до нього, підходячи ближче до стійла:

— Ну Господи! Хлопчику мій! Та йду вже! Йду!

Щойно я відчинив дверцята, Лезо одразу потягнувся до мене.

Підсунув свою світло-сіру мордочку майже впритул до мого обличчя і, задоволено пирхаючи, провів широким шорстким язиком від моєї щоки аж до шиї.

Це було неймовірно лоскотно. Я мимоволі скривився від несподіванки, а тоді розсміявся на повні груди, відчуваючи себе по-справжньому живим.

Потім обхопив його мордочку обома руками, зазирнув у розумні темні очі й промовив:

— Ах ти ж мій красень!

Двічі поцілував його в ніс, а потім ще раз — трохи вище.

І саме тієї миті, коли я цілував Лезо, світ навколо наче завмер.

Крізь шум зливи, що за стінами знову набирала сили, звідкись здалеку долинув нерозбірливий юнацький крик. А слідом — іржання коней.

Але це було зовсім не те радісне іржання, яким щойно зустрічали мене мої красені.

У цьому звуці був справжній тваринний жах.

А тоді крізь зливу прорізався ще один крик — короткий, дівочий, гострий, наче лезо ножа.