Глава 20

Спогади

Від почутого я заціпенів. Світ навколо на мить утратив усі звуки — залишився лише шум крові у скронях. Що це було? Невдалий, жорстокий жарт?

Якесь витончене знущання, щоб перевірити межі мого терпіння? Чи вона остаточно з'їхала з глузду в цій, як їй здавалося, золотій клітці? Я не знав, що й казати.

Дивився на неї, безпорадно кліпаючи очима, наче сова, витягнута на денне світло.

Нарешті мені вдалося вичавити із себе бодай щось притомне, хоча голос прозвучав невиразно, наче я пробулькотів це під водою:

— Хочеш... маленьку дитину?

Елізавета, помітивши моє збентеження, раптом усміхнулася. Але то була не ніжна посмішка майбутньої матері — в її очах мерехтіла якась гостра, тріумфальна іскорка перемоги наді мною.

Вона підвела погляд і відповіла майже буденно:

— Ну звісно, маленьку. Якими ще діти бувають спочатку? От такими крихітними. А потім вони ростуть, стають більшими і...

Я не дав їй договорити. Повітря в легенях наче забракло. Я широко розплющив очі й вигукнув, перериваючи її на півслові:

— Ні! Ніякої дитини! Елізавето, що ти верзеш?! Ти взагалі чуєш себе?

Її очі вмить спалахнули гнівом, наче я кинув смолоскип у суху солому.

— А ти що верзеш?! Чого ти на мене волаєш, Річарде? Ти поводишся як маленьке хлопчисько! Тобі потрібен спадкоємець, твоєму роду потрібне продовження! Хто з нас має це краще розуміти — ти чи я? Ти Лорд чи просто випадковий перехожий із цим титулом?

Я різко підхопився з-за столу, і стілець із гуркотом відлетів назад. Тицяючи в її бік вказівним пальцем, я загримів на весь кабінет, перекриваючи шум зливи:

— Я нічого не хочу про це чути! Жодного слова! Ти сама тоді, шість років тому, чітко сказала: ніяких дітей! Я був повністю згоден. Я прийняв це як даність, бо між нами немає і не може бути кохання! Я не хочу прирікати дитину на життя в атмосфері холоду! Чи ти вже забула нашу угоду? Ти сама благала про такий формат шлюбу!

Елізавета сплеснула руками. Її жести стали поривчастими, майже хаотичними.

— Та мало що я там говорила майже шість років тому! — роздратовано кинула вона. — Ти що, смієшся з мене? Та кожна жінка на моєму місці сказала б те саме! Хто знав, яким ти будеш чоловіком у цьому формальному шлюбі? «Не хоче він»... А в шлюбну ніч, Річарде, щось не дуже було помітно, що ти не хочеш!

Моєму роздратуванню не було меж. Це був удар нижче пояса. Я рефлекторно втягнув голову в плечі, групуючись, наче перед вирішальним боєм. 

І знову вигукнув, відчуваючи, як гнів затоплює свідомість:

— Ти... ти просто знущаєшся з мене! Це було твоє прохання! Твоє особисте благання, щоб усе виглядало природно! Бо ти до тремтіння боялася, що за нами можуть спостерігати поплічники твоєї матері! Це твоя мати вічно плете інтриги проти твого ж батька, бо теж вийшла заміж із розрахунку й ненавидить його все життя!

Я став збоку від столу й продовжив, розмахуючи руками:

— Це ти благала, щоб шлюбна ніч була схожа на справжню, а не на порожні балачки в темряві! Ти боялася, що інакше у твоєї матері з'явиться черговий козир проти батька, щоб остаточно зруйнувати його компанію та життя! Усе, що сталося тоді, сталося через тебе і твою божевільну сімейку!

Елізавета удавано засміялася. Цей звук був гострішим за уламок скла. А потім уїдливо відповіла:

— Так! Так! Звісно! Пам'ятаю все, як було, наче це сталося вчора. Попросила тебе, а ти, бідненький, так «не хотів», що аж зупинитися не міг! Який героїзм, яка самопожертва!

Я щосили стиснув губи. Обличчя почало викривлятися від гніву. Стиснутий кулак на стільниці побілів від напруги.

— Що ти таке мелеш?! Ти ж сама... сама хапала мене за плечі й шепотіла, щоб я не зупинявся! Ти казала, що вони ще можуть спостерігати! Навіть крізь замкову шпарину! Кого ти зараз із мене робиш? Ненажерливу хтиву свиню? Свого ката?

Елізавета знову розсміялася — цього разу її сміх був сповнений отрути:

— Ой, наш бідний святоша... Наче ти сам так сильно хотів зупинитися. Подивися на себе! Це було майже шість років тому, а ти, «святий» наш, кожну деталь пам'ятаєш. Мабуть, саме тому, що так сильно «не хотів», правда?

Це було останньою краплею. Гребля мого терпіння нарешті не витримала. Я щосили ляснув лівою долонею по столу так, що чорнильниця підстрибнула, і заволав на весь голос:

— НЕ БУДЕ НІЯКОЇ ДИТИНИ!

Обличчя Елізавети вмить спотворилося гримасою люті, що межувала з божевіллям. Вона одним стрибком опинилася біля столу. Швидким, майже блискавичним рухом змахнула на підлогу все, що там лежало.

Папери, мої підписані накази, дрібне канцелярське приладдя — усе розлетілося кімнатою, наче листя під час буревію. Зробивши це, вона відскочила назад. Її груди важко здіймалися, а очі палали ненавистю.

— Ти... ти нестерпний дурень! — закричала вона, переходячи майже на ультразвук. — Ти просто вузьколобий, короткозорий, набитий тирсою дурень! Ненавиджу тебе!

Сказавши це, вона стрімко вискочила з кабінету, грюкнувши дверима так, що замок знову зрадницьки клацнув, а стулка почала повільно відчинятися. Я стояв і мовчки дивився на безлад, який вона влаштувала — і в кімнаті, і в мені самому.

Найбільше мене, як і завжди після її вибухів, виводило з себе те, що вона щоразу мене жахалася. Вона відскакувала так, наче я збирався підняти на неї руку. Можливо, у її сім'ї чоловіки дозволяли собі таку ганебну поведінку, і страх перед розгніваним чоловіком закарбувався десь глибоко в її підсвідомості.

Але щоразу ці її втечі залишали в роті неприємний присмак попелу й несправедливості. Я ніколи не бив жінок. І ніколи не піднімав руку на неї.

Я важко видихнув. Черговий спалах блискавки осяяв кабінет, на мить затьмаривши тепле світло газових ламп. Я опустив погляд на підлогу. Прибирати не хотілося.

«Хай усе так і лежить! — подумав я з якоюсь хворобливою апатією. — Весь цей нікчемний безлад, такий самий, як і все моє життя, як життя моєї родини... Планую, гадаю, міркую, намагаюся щось вирішити. А потім приходить несподівана буря — і всі плани на майбутнє розлітаються на друзки. Нехай лежить! Ні, хай валяється! Не буду нічого підіймати... Не сьогодні».