Глава 19

Спогади

Повернувшись до кабінету, я сподівався на обіцяну свіжість думок, але марно.

Переглядаючи чотири нагальні накази та одне розлоге прохання, я з гіркотою зрозумів: прогулянка оранжереєю ніяк мені не допомогла.

Свіжа голова виявилася лише ілюзією.

Я то відкладав папери, то знову брався їх перечитувати, вдивляючись у кожну літеру, наче десь між рядками ховалася розгадка.

А рішення все не приходило. Оказія, яку неможливо розрубати одним ударом: відмовити не можна — надто великі ризики для Корони, а схвалити не маю права — совість і логіка воїна не дозволяють.

«Може, таки покликати Вільвету? — промайнула зрадницька думка. — Вона ж, як-не-як, експерт від Міністерства, її для того сюди й прислали».

Але я одразу відкинув цю думку. Ні, тільки не Вільвета.

Знову почне нести свою звичну маячню, дорікати, що я погано слухаю її звіти, і повчати мене, наче хлопчиська, запевняючи, що рішення лежало на поверхні.

Я підвів очі до вікна, за яким лютувала гроза. І саме тієї миті, коли небо знову розітнула блискавка, двері мого кабінету стрімко розчинилися.

До кімнати влетіла роздратована Елізавета.

Вона з такою силою грюкнула дверима, що дубова стулка від удару почала повільно відчинятися назад, наче знущаючись із неї.

Елізавета різко обернулася, знову сердито штовхнула двері й вигукнула:

— Та що ж це коїться в цьому домі! Річарде, ти коли-небудь у цьому житті накажеш полагодити цей клятий замок на своїх дверях?!

Двері знову почали зрадницьки відходити від одвірка, але дружина вже не звертала на них уваги.

Вона вхопила важкий стілець, із гуркотом підтягнула його до мого столу й сіла навпроти.

Її пальці миттєво сплелися в замок, лікті вперлися в поліровану стільницю.

Вона дивилася мені просто в очі, і в її погляді було стільки надриву й нервового напруження, що мені мимоволі захотілося відсунутися.

— Значить так, Річарде! Зараз буде серйозна розмова! Бо я вже задовбалася бути в цьому домі наче якась лялька! Наче предмет меблів! Мене це все вже просто дістало!

Я мовчав, лише насуплено дивився на неї, відчуваючи, як усередині закипає важкий, невідворотний гнів.

«Що знову потрібно цій жінці? — промайнуло в голові. — Я намагаюся врятувати північний кордон, вирішую питання державної ваги, а вона вривається зі своєю черговою істерикою, вимагаючи уваги до вигаданих кривд».

Але Елізавета, ігноруючи мій суворий погляд, продовжувала. Її очі палахкотіли майже скаженим вогнем, а голос тремтів від обурення:

— Значить так! По-перше: ти негайно пишеш листа до Міністерства, щоб місцем проживання Вільві було де завгодно, тільки не наш маєток! По-друге: я забороняю тобі взагалі дивитися на неї! Ти мене зрозумів чи ні?! По-третє: я забороняю їй наближатися до мене й розмовляти зі мною! І по-четверте: жоден звіт відтепер не проводитиметься без моєї присутності!

Вона перевела подих, але не зупинилася:

— Я маю повне право голосу в цій... будівлі! Навіть після того, як ти виплатив усі борги мого батька, я залишаюся твоєю дружиною! Я теж маю право вказувати й керувати! І зроби що-небудь з Альфредом! Не з молодим, а зі старим дворецьким Альфредом! Він досі не сприймає мене серйозно! Продовжує наді мною жартувати, наче я тут випадкова гостя!

Я вислухав цю тираду, не ворухнувши жодним м'язом на обличчі. Потім повільно відповів, карбуючи кожне слово:

— Щось ти зовсім заплуталася у своїх вимогах, Елізавето. То ти хочеш, щоб помічниця не наближалася до тебе, і водночас вимагаєш, щоб звіти зачитувалися тільки у твоїй присутності? Де логіка? Ти взагалі усвідомлюєш, що я зараз займаюся державними справами й у мене немає часу на вирішення твоїх дрібних сварок із персоналом?

Елізавета широко розплющила очі. Вона нахилилася до мене так близько, що я відчув аромат її парфумів, змішаний із гарячим подихом гніву.

— Ти що, знущаєшся з мене?! — майже закричала вона. — Ти взагалі чуєш, що я тобі кажу? Я повторюю: я в цьому домі наче старий посуд, який переставляють із місця на місце! А тобі на це начхати! Тобі байдуже, що я відчуваю!

Я відчув, як моє терпіння остаточно урвалося. Губи стиснулися й мимоволі сіпнулися вбік.

Я теж подався вперед і вперся ліктями в стіл, буквально нависаючи над нею. Мій голос став низьким, важким і небезпечним:

— Я почув тебе. Це всі твої умови? Чи буде ще щось із репертуару твоїх образ?

Елізавета різко, наче її підкинуло пружиною, схопилася зі стільця. Вона почала театрально заламувати руки, крокуючи кабінетом під акомпанемент грому.

— Господи! Господи, за що мені це все?! Від тебе підтримки як від чоловіка — жодної! Тільки холод і накази! Боже, я ж зовсім одна в цьому проклятому маєтку... Зовсім одна!

Її поведінка дратувала мене вже не на жарт. У грудях тиснуло.

Я ще намагався стриматися, щоб не зірватися на крик, і процідив крізь зуби: