Глава 18

Спогади

Я стримано кашлянув у кулак:

— Вибачте, пані, не буду вам заважати, — промовив я гучно, карбуючи кожне слово.

— Я продовжу свою прогулянку далі.

Елізавета, навіть не повернувши голови, роздратовано махнула рукою у мій бік, наче відганяла настирливу муху.

— Ти йди вже куди йшов! — вигукнула вона, і в її голосі бриніла така неприязнь, що повітря навколо, здавалося, згустилося і додала:

— Краще б ти взагалі тут не з’являвся!

Я зміряв її неоднозначним, важким поглядом, у якому змішалися втома і глухий гнів, і мовчки рушив далі стежкою. А  квіти навколо пахли занадто солодко, майже нудотно.

«Дивно якось усе відбувається у цьому житті, — злісно думав я, відчуваючи, як підошви чобіт вминають вологий гравій. — Шлюб фіктивний, паперовий, позбавлений будь-якого тепла, а бісить вона мене по-справжньому...»

Та й помічниця моя, Вільвета, теж була не кращою. Майже з того самого моменту, як вона оселилася у маєтку, її ставлення до мене нагадувало якусь дивну суміш зверхності та опіки.

Вона поводилася так, наче я був чи то її боржником, чи то її особистою власністю. Кому сказати — засміють: могутній Лорд, перед яким схиляються прапори, не може дати ради двом жінкам у власному домі.

І щоразу, коли я намагався поставити її на місце, нагадати про субординацію, вона одразу ж витягала свій головний козир: «Я тут за наказом Королівського Міністерства!».

Бісять обидві! Інколи мені здавалося, що я, незважаючи на всю свою шляхетність і виховання, здатний спокійно виставити обох за межі маєтку.

Навіть зараз, у таку зливу, не здригнувшись жодним м’язом на обличчі.

Жив собі спокійно раніше без цих... жінок. Так, бідно, на самій межі прірви, постійно балансуючи між боргом та обов’язком, але принаймні спокійно.

А тепер? Тепер на шиї висить це важке ярмо, що натирає шкіру до крові. І все це заради людей! Заради добробуту Королівства!

«Та щоб мене розірвало! Та я зараз їх обох...»

Я раптово зупинився, мало не зламавши тонку гілку куща, що перегородила дорогу. Стиснув губи так, що вони заніміли.

«Ні! Не можна... Не смій навіть думати про таке. Я склав присягу своєму народові! Що варте одне дурне сімейне життя якогось там Лорда у порівнянні з тисячами інших життів моїх підданих? Ніщо! Порожнеча! Пил під копитами коня!»

Я — інструмент. Великий, значущий, гостро відточений інструмент волі народу та Королівства. І мої емоції не мають жодного права впливати на долі людей, які вірять мені.

За всі ці довгі роки жодна жінка так і не торкнулася ні мого зачерствілого серця, ні моїх справжніх бажань. Ні в далекому дитинстві, ні в буремній юності, ні тепер, у зрілому віці.

Розум холодно завжди говорив мені: є гарні, розумні, шляхетні, є ті, що повністю достойні того статусу, які носить... А всередині, у самих грудях, наче камінь застряг.

Все глухо, все випалено вщент. На жодну з об’єктивних красунь моє серце не здригнулось...

То чого ж тоді я так переживаю через цей розрахунковий шлюб? Все навпаки — логічно і правильно. Та й сама Елізавета від самого початку не дуже-то й побивалася через те, що йде під вінець не з коханим.

Тому не можна вважати, що я зламав їй життя. Добре хоч не вінчалися. Бо це було б справжнє блюзнірство, мерзенне богохульство — вінчати перед лицем Небес людей, чиї серця ніколи не билися в унісон.

Якби Елізавета тоді не відмовилася сама від вінчання, я б власноруч розірвав цей ритуал!

Сенс мого буття на цій грішній землі — не пошук примарного особистого щастя, а захист людей від лиха, від солоних сліз та підступного ворога! От і все.

Я інструмент, який дав обітницю, і з цією обітницею я в могилу і ляжу!

За моєю спиною жінки продовжували свою майже стриману перепалку, яка більше нагадувала шипіння змій у кошику.

І раптом, несподівано, посеред чергової холодної фрази Вільвети, повітря розітнув гучний, сповнений справжньої люті крик Елізавети:

— Та закрий ти свого рота уже, дурепо! Іди ти до всіх чортів! Бачити тебе не хочу! Не підходь до мене більше! Зрозуміла?!

Почулося швидке тупотіння — Елізавета тікала геть, не розбираючи дороги. І майже одразу — важчі кроки Вільвети, яка, мабуть, кинулася наздогін...

«Господи... Що жінки, що погода сьогодні — просто нестерпні! — подумав я, важко зітхнувши. — Досі не збагну, що спільного між ними обома».

То вони тижнями не спілкуються, ігноруючи існування одна одної. Елізавета час від часу з ненавистю натякає, що варто було б написати листа у Міністерство, аби прибрати цю «наглядачку» з маєтку.

Скаржиться, що Вільвета постійно до неї чіпляється, коли ніхто не бачить. А я, мовляв, не ставлю помічницю на місце.

А потім раптом днями не відходять одна від одної, наче найкращі у світі подружки. Обіймаються, сміються, про щось шепочуться...

Мабуть, у них обох справді якась хвора свідомість. Або дружіть, або ні — третього не дано.