Глава 18

Спогади

Я стримано кашлянув у кулак:

— Вибачте, пані, не буду вам заважати, — промовив я гучно, карбуючи кожне слово. — Продовжу свою прогулянку.

Елізавета, навіть не повернувши голови, роздратовано махнула рукою в мій бік, наче відганяла настирливу муху.

— Ти йди вже, куди йшов! — вигукнула вона з такою неприязню в голосі, що повітря навколо, здавалося, згустилося. — Краще б ти взагалі тут не з’являвся!

Я зміряв її важким поглядом, у якому змішалися втома й глухий гнів, і мовчки рушив далі стежкою.

Квіти навколо пахли занадто солодко, майже нудотно.

«Дивно якось усе відбувається в цьому житті, — злісно думав я, відчуваючи, як підошви чобіт вминають вологий гравій. — Шлюб фіктивний, паперовий, позбавлений будь-якого тепла, а бісить вона мене по-справжньому...»

Та й помічниця моя, Вільвета, була не кращою. Майже відтоді, як вона оселилася в маєтку, її ставлення до мене нагадувало дивну суміш зверхності й опіки.

Вона поводилася так, наче я був чи то її боржником, чи то особистою власністю.

Кому сказати — засміють: могутній Лорд, перед яким схиляють знамена, не може дати ради двом жінкам у власному домі.

І щоразу, коли я намагався поставити Вільвету на місце, нагадати про субординацію, вона одразу витягала свій головний козир: «Я тут за наказом Королівського Міністерства!»

Бісять обидві!

Інколи мені здавалося, що, незважаючи на всю свою шляхетність і виховання, я здатен спокійно виставити обох за межі маєтку.

Навіть зараз, у таку зливу, не здригнувшись жодним м’язом.

Жив же я раніше спокійно без цих... жінок.

Так, бідно, на самій межі прірви, постійно балансуючи між боргом та обов’язком, але принаймні спокійно.

А тепер?

Тепер на шиї висить важке ярмо, що натирає шкіру до крові. І все це заради людей! Заради добробуту Королівства!

«Та щоб мене розірвало! Та я зараз їх обох...»

Я раптово зупинився, мало не зламавши тонку гілку куща, що перегородила дорогу. Стиснув губи так сильно, що вони заніміли.

«Ні! Не можна... Не смій навіть думати про таке. Я склав присягу своєму народові! Що важить одне дурне сімейне життя якогось там Лорда порівняно з тисячами життів моїх підданих? Ніщо! Порожнеча! Пил під копитами коня!»

Я — інструмент. Великий, значущий, гостро відточений інструмент волі народу та Королівства. І мої емоції не мають жодного права впливати на долі людей, які мені вірять.

За всі ці довгі роки жодна жінка так і не торкнулася ні мого зачерствілого серця, ні моїх справжніх бажань.

Ні в далекому дитинстві, ні в буремній юності, ні тепер, у зрілому віці.

Холодний розум завжди підказував мені: є гарні, розумні, шляхетні, є ті, що цілком гідні становища, яке посідають...

А всередині, у самих грудях, наче камінь застряг.

Усе глухо, усе випалено вщент. Ні до однієї з цих визнаних красунь моє серце так і не озвалося...

То чого ж тоді я так переймаюся через цей шлюб із розрахунку? Адже все навпаки — логічно й правильно.

Та й сама Елізавета від самого початку не надто побивалася через те, що йде під вінець не з коханим.

Тому не можна вважати, що я зламав їй життя. Добре хоч ми не вінчалися.

Бо це було б справжнє блюзнірство, мерзенне богохульство — поставити перед лицем Небес людей, чиї серця ніколи не билися в унісон, і змусити їх присягнути одне одному у вічному коханні.

Якби Елізавета тоді сама не відмовилася від вінчання, я б власноруч відмовився від цього обряду!

Сенс мого буття на цій грішній землі — не пошук примарного особистого щастя, а захист людей від лиха, солоних сліз та підступного ворога! От і все.

Я — інструмент, що дав обітницю, і з нею ляжу в могилу!

За моєю спиною жінки продовжували стриману перепалку, що дедалі більше нагадувала шипіння змій у кошику.

І несподівано, посеред чергової холодної фрази Вільвети, повітря розітнув гучний, сповнений справжньої люті крик Елізавети:

— Та закрий уже рота, дурепо! Іди ти до всіх чортів! Бачити тебе не хочу! Не підходь до мене більше! Зрозуміла?!

Почулося швидке тупотіння — Елізавета побігла геть, не розбираючи дороги. А слідом — важчі кроки Вільвети, яка, мабуть, кинулася навздогін...

«Господи... Що жінки, що погода сьогодні — просто нестерпні! — подумав я, важко зітхнувши. — Досі не збагну, що спільного між ними».

То вони тижнями не спілкуються, ігноруючи одна одну. Елізавета час від часу з ненавистю натякає, що варто було б написати листа до Міністерства, аби прибрати цю «наглядачку» з маєтку.

Скаржиться, що Вільвета постійно до неї чіпляється, коли ніхто не бачить. А я, мовляв, не ставлю помічницю на місце.

А потім днями не відходять одна від одної, наче найкращі у світі подружки. Обіймаються, сміються, про щось шепочуться...