Глава 17

Спогади

Із самого ранку небо перебувало у вкрай поганому настрої. Воно виглядало глибоко незадоволеним усім світом, насуплюючись важкими, похмурими хмарами то десь на самому горизонті, то підступаючи ними зовсім близько до дахів маєтку.

Здавалося, небесний звід веде якусь свою внутрішню суперечку — важку й мовчазну.

Проте ближче до середини дня настрій неба, як мені здалося, почав трохи покращуватися.

Похмура завіса розійшлася, і місцями крізь білясту плівку хмар почала пробиватися тепла, майже сором'язлива посмішка радісного сонця.

У ті хвилини серце сповнилося надією: ось-ось небесний світ над головою стане ясним та усміхненим. Здавалося, що цей день минеться без спалахів небесного гніву, без гучної лайки грому та без гірких сліз дощу.

Але все ж таки в тому загадковому світі хмар щось пішло не так.

Під вечір здійнявся лютий вітер, який наче скаржився на несправедливість усьому живому.

А слідом за ним небо насупилося так люто, що стало майже чорним, поглинувши залишки світла.

У такому напруженому стані природа перебувала кілька годин.

А потім, коли вечір уже почав неохоче передавати кермо правління Її Величності Ночі, темний простір, наче раптове друге сонце, освітила перша страшна п'ятипала блискавка, розітнувши морок до самої землі.

І майже одразу на мої володіння обрушився важкий удар грому, від якого жалібно задзеленчало скло у вікнах.

Хмари сприйняли цей гуркіт як останню образу.

Вони не витримали й пролили на грішну землю свої важкі, щільні сльози, дедалі дужче посилюючи небесний плач.

Настрій Елізавети та певною мірою й Вільвети дивним чином повторював те, що відбувалося з природою.

Із самого ранку обидві ці жінки були похмурими та надзвичайно різкими на слова.

Між собою вони теж якось дивно й пристрасно обмінювалися шпильками, справжній зміст яких я зрозуміти не міг, та й особливого бажання, щиро кажучи, не мав.

Згодом, коли сонце ще відчайдушно намагалося пробитися крізь броню хмар, я вирішив прогулятися вглиб маєтку.

Там, у найвіддаленіших куточках оранжереї, я насолоджувався довершеною красою рослин, намагаючись відволіктися від похмурих думок.

Мої роздуми були зосереджені на серйозних справах — на укріпленні найпівнічнішого з військових гарнізонів, підпорядкованих мені.

І саме в цей момент я побачив Вільвету та Елізавету разом.

Вони стояли напівбоком до мене і, на моє здивування, усміхалися одна одній. Про щось тихо розмовляли, наче старі подруги.

По черзі нахилялися до пишної рожевої квітки, вдихаючи її ніжний аромат.

Я був щиро радий, що ці дві фурії нарешті знайшли в собі сили примиритися.

Хоча б сьогодні, хоча б на цю мить.

Я проходив зовсім поруч із ними, але вони були настільки захоплені своєю жвавою бесідою, що навіть не помітили мого наближення.

Я розумів, що джентльменові не личить підкрадатися, не давши знати про свою присутність, навіть якщо йдеться про власну дружину та мою помічницю.

Тому, порівнявшись із ними, я ввічливо кашлянув у кулак і промовив:

— Вибачте, що потурбував своєю присутністю, дами. Не звертайте на мене уваги. Продовжуйте. Я просто гуляю та насолоджуюся квітами.

Але реакція на мою появу та цілком спокійні слова була напрочуд дивною.

Вільвета якось надто різко відсахнулася від Елізавети, випадково штовхнувши її стегном.

Та, втративши рівновагу, рефлекторно вхопилася за квітковий кущ, який виявився підступно вкритим безліччю маленьких гострих шипів.

І тієї ж миті, відсмикнувши руку, роздратована Елізавета вигукнула:

— Вільві, ти що, хвора?! Я ледь не впала й не поранилася через тебе!

У відповідь пролунав холодний, наче крижаний подих вітру, голос Вільвети, яка вже стояла до дружини спиною:

— Пані Елізавето, не треба звинувачувати інших у власній незграбності.

Елізавета примружила очі, і в її погляді з'явилося щось тихе й погрозливе:

— Так ось як ти вважаєш? Тобто щоразу твоя помилка — це незграбність іншого? А якщо я поставлюся до тебе так само? Хочеш перевірити? Відповідай!

Вільвета вмить вкрилася густим рум'янцем і, розвернувшись до Елізавети, стримано кинула:

— Пані Елізавето, ми з вами взагалі-то не наодинці! Майте повагу бодай до присутності вашого чоловіка!

Елізавета кинула на мене миттєвий, сповнений роздратування погляд:

— Ти про кого? Про Річі? Та ти подивися на нього! Йому начхати на все! У нього в голові лише твої нескінченні звіти та потреби селян! Я так і не почула відповіді на моє запитання!

Очі Вільвети спалахнули гнівом, але вона продовжувала тримати маску холодної стриманості:

— Ви дійсно хочете почути мою відповідь? Вона може вам дуже не сподобатися... Пані!