Глава 16

Я не сприймав Вільвету як жінку ще до того доленосного дня, коли в моєму житті з’явилася кохана Емілія. А зараз — і поготів.

Після зустрічі з моїм «рудим янголом» всі інші жінки перетворилися для мене на безликі тіні, на функціональні додатки до оточення. Але мені, якщо бути відвертим, на це абсолютно байдуже.

Немає сенсу чіплятися до чоловіка, який взагалі не бачить у тобі жінку, а бачить лише зручний інструмент для ведення справ.

Он країною швендяє безліч баронів, збіднілих графів та пихатих герцогів, які б залюбки прийняли увагу з її боку. Вільвета — молода, по-своєму приваблива, розумна...

От нехай там і торкається чийогось чола, перевіряючи, чи є температура, шукаючи привід для інтимності. А не мене!

Тільки не мене, коли в моїй душі вирує справжнє божевілля, а серце розривається на шматки від туги та провини!!!   

Я стояв перед дверима свого кабінету, відчуваючи, як пульсує поранена рука. Кров справді просочилася крізь тканину, залишаючи ледь помітні сліди на килимі.

Але цей біль був нічим порівняно з порожнечею, яка розросталася в грудях. Вільвета вимагала підписів, народ чекав на рішення, а я...

 Я   просто хотів зникнути, розчинитися в цьому сірому повітрі замку, щоб більше ніколи не відчувати цієї провини...

Але я Лорд! Я Абадон! І я маю йти далі, навіть якщо сонце для мене справді згасло назавжди.

Я потягнув за ручку дверей, готуючись зануритися в океан паперів, де можна було бодай на деякий час сховатися від самого себе....      

Мене чомусь неабияк розлютила ця ситуація з Вільветою. Її непрохана турбота відчувалася як знущання.

Я стрімко увійшов до свого кабінету, наче шукав там порятунку, і різко захлопнув за собою дубові двері. Але оскільки я через перебування у думках про Емілію та звітах Вільвети все ніяк не спромогся наказати майстрам полагодити той клятий замок.

То ті кляті двері від занадто різкого удару повільно, наче зі зневагою, почали відчинятися назад. Це стало останньою краплею!

Я різко розвернувся, не тямлячи себе від гніву, та імпульсивно вдарив по двері ногою, притримуючи її підошвою, не даючи стулці рухатися.

— Та зачинися ти вже, потворо, врешті-решт!! — емоційно вигукнув я, звертаючись чи то до дверей, чи то до самої долі, яка так безжально гралася зі мною.

Такого несподіваного наказу двері «послухалися»: замок якось дивно хруснув, і вони нарешті зупинилися, більше не намагаючись відчинитися.

Я важко, немов звалений з ніг утомою, впав у своє крісло. Глибоко видихнув, намагаючись вигнати з легень залишки гніву, і змусив себе подивитися на стіл.

Там моєї уваги чекали папери — величезна стопка, що мала забезпечити нормальне функціонування моїх володінь. Я почав їх переглядати, хоча літери спочатку розпливалися перед очима.

Накази, повідомлення, дрібні скарги, сльозні прохання, суворі попередження, міжвідомчі узгодження...

Все це стосувалося життя тисяч людей: селян, які працювали на полях, голів громад, що намагалися втримати лад у селищах, купців, що привозили товари. 

А також військових гарнізонів, що розміщувалися на кордонах моїх територій.

Окремо лежали проєкти на будівництво нових млинів, реконструкцію старих мостів, відновлення доріг. Стягнення боргів та видача позик для підтримки місцевих ремісників.

Все це було необхідно для того, щоб моя велика громада продовжувала працювати як один злагоджений, живий організм!

Щоб життя людей було нормальним, без соціальних потрясінь та економічних «хвороб».

Чи, що найстрашніше, загрози військового нападу з боку нашої агресивної сусідської держави, яка тільки й чекала нашої слабкості.

І я докладу максимально зусиль, щоб детально розглянути усі ці документи. Кожен рядок, кожен підпис.

Моє особисте горе, мій душевний розпач не повинні бути більшими за загальні термінові проблеми людей, за яких я несу повну відповідальність!

Як перед королем, так і, насамперед, перед самими людьми, які дивляться на мене з надією.

Коли я приймав кермо влади замість свого батька, я, згідно з нашою давньою шляхетною традицією, давав урочисту обітницю перед своїм народом на головній площі під відкритим небом.

І хоча тоді наша родина перебувала на самому краї прірви, на межі повного фінансового та морального краху, я свято поклявся, що в ці краї повернеться процвітання та добробут.

Королівське міністерство тоді мало серйозний намір розпустити нашу сім’ю як адміністративну одиницю правління, позбавити нас титулів та земель через величезні батькові борги, накопичені у безглуздих військових компаніях.

Але я вірив, що саме я зможу навести порядок у тому жахливому безладі, до якого призвели невірні, егоїстичні рішення батька, дядька та його старшого сина. Я шукав вихід день і ніч... І я... знайшов.

Точніше, це саме вирішення проблеми знайшло мене першим, з’явившись у моєму кабінеті у вигляді холодного й розважливого батька Елізавети...

Я погодився на всі його умови, на цей фіктивний, паперовий шлюб, бо вважав, що це невелика ціна за спасіння мого народу. Все одно у кохання я тоді не вірив.