Глава 16

Я не сприймав Вільвету як жінку ще до того доленосного дня, коли в моєму житті з'явилася кохана Емілія. А зараз — і поготів.

Після зустрічі з моїм «рудим янголом» усі інші жінки перетворилися для мене на безликі тіні, на функціональні додатки до оточення. Але мені, якщо бути відвертим, на це абсолютно байдуже.

Немає сенсу чіплятися до чоловіка, який взагалі не бачить у тобі жінку, а бачить лише зручний інструмент для ведення справ.

Он країною швендяє безліч баронів, збіднілих графів та пихатих герцогів, які б залюбки прийняли увагу з її боку. Вільвета — молода, по-своєму приваблива, розумна...

От нехай там і торкається чийогось чола, перевіряючи, чи немає жару, шукаючи привід для інтимності. А не мене!

Тільки не мене, коли в моїй душі вирує справжнє божевілля, а серце розривається на шматки від туги та провини!!!

Я стояв перед дверима свого кабінету, відчуваючи, як пульсує поранена рука. Кров справді просочилася крізь тканину, залишаючи ледь помітні сліди на килимі.

Але цей біль не йшов у жодне порівняння з порожнечею, яка розросталася в грудях. Вільвета вимагала підписів, народ чекав на рішення, а я...

Я просто хотів зникнути, розчинитися в цьому сірому повітрі замку, щоб більше ніколи не відчувати цієї провини...

Але я Лорд! Я Абадон! І я маю йти далі, навіть якщо сонце для мене справді згасло назавжди.

Я потягнув за ручку дверей, готуючись зануритися в океан паперів, де можна було бодай на деякий час сховатися від самого себе...

Мене чомусь неабияк розлютила ця ситуація з Вільветою. Її непрохана турбота відчувалася як знущання.

Я стрімко увійшов до свого кабінету, наче шукав там порятунку, і різко зачинив за собою дубові двері.

Але через те, що я, постійно занурений у думки про Емілію та завалений звітами Вільвети, все ніяк не спромігся наказати майстрам полагодити той клятий замок, двері від надто сильного удару повільно, наче зі зневагою, почали відчинятися назад.

Це стало останньою краплею!

Я різко розвернувся, не тямлячи себе від гніву, та імпульсивно вдарив ногою у двері, а потім притиснув їх підошвою, не даючи їм відчинитися.

— Та зачинися ти вже, потворо, врешті-решт!!! — емоційно вигукнув я, звертаючись чи то до дверей, чи то до самої долі, яка так безжально гралася зі мною.

Такого несподіваного наказу двері «послухалися»: замок якось дивно хруснув, і вони нарешті зупинилися, більше не намагаючись відчинитися.

Я важко, немов звалений з ніг утомою, опустився у своє крісло. Глибоко видихнув, намагаючись вигнати з легень залишки гніву, і змусив себе подивитися на стіл.

Там моєї уваги чекали папери — величезний стос документів, від яких залежало нормальне функціонування моїх володінь.

Я почав їх переглядати, хоча літери спочатку розпливалися перед очима.

Накази, повідомлення, дрібні скарги, слізні прохання, суворі попередження, міжвідомчі узгодження...

Усе це стосувалося життя тисяч людей: селян, які працювали на полях, голів громад, що намагалися підтримувати лад у селищах, купців, які привозили товари.

А також військових гарнізонів, розміщених на кордонах моїх територій.

Окремо лежали проєкти будівництва нових млинів, реконструкції старих мостів, відновлення доріг.

Документи щодо стягнення боргів та видачі позик для підтримки місцевих ремісників.

Усе це було необхідно для того, щоб моя велика громада продовжувала працювати як один злагоджений, живий організм!

Щоб життя людей було нормальним, без соціальних потрясінь та економічних «хвороб».

І, що найстрашніше, без загрози військового нападу з боку нашої агресивної сусідньої держави, яка тільки й чекала на нашу слабкість.

І я докладу максимум зусиль, щоб детально розглянути всі ці документи. Кожен рядок, кожен підпис.

Моє особисте горе, мій душевний розпач не повинні бути важливішими за нагальні проблеми людей, за яких я несу повну відповідальність!

Як перед королем, так і, насамперед, перед самими людьми, які дивляться на мене з надією.

Коли я перебирав кермо влади від свого батька, то, згідно з нашою давньою шляхетною традицією, дав урочисту обітницю перед своїм народом на головній площі під відкритим небом.

І хоча тоді наша родина перебувала на самому краю прірви, на межі повного фінансового та морального краху, я свято поклявся, що в ці краї повернуться процвітання та добробут.

Королівське міністерство тоді мало серйозний намір позбавити нашу родину права на управління цими землями. 

А нас самих — титулів та володінь через величезні батькові борги, накопичені внаслідок безглуздих військових кампаній.

Але я вірив, що саме я зможу навести лад у тому жахливому безладі, до якого призвели хибні, егоїстичні рішення батька, дядька та його старшого сина.

Я шукав вихід день і ніч...

І я... знайшов.