Глава 15

Крокуючи порожнім коридором, я відчував, як кожна думка, наче гостра голка, прошиває свідомість.

Питання, на яке я не міг знайти відповіді місяцями, знову постало переді мною в усій своїй похмурій величі.

А може, весь цей час вона не відкривається мені й не приймає моїх почуттів саме через ту мою так звану дружину та помічницю? Може, саме це стоїть між нами нездоланною стіною?

«Та ні! Ну не може такого бути!»

Я заперечливо похитав головою, хоча навколо не було нікого, хто міг би це побачити.

Усі в окрузі вже давно знають ціну мого шлюбу.

Юридична формальність, скріплена печатками, але позбавлена будь-якого тепла чи змісту.

То лише спочатку її мати щось там переживала через те, що шлюб не з кохання, чи щось таке, бо я так до кінця й не зрозумів тих материнських побоювань.

А тепер уже всі давно заспокоїлися, припинивши шукати прихований зміст там, де його немає. Та й, мабуть, усі вже давно знають правду і про Вельмонта.

А щодо помічниці, то про це взагалі й мови бути не може. Іноді Вільвета мене бісить навіть дужче, ніж Елізавета. Її надмірна старанність, цей специфічний тон, яким вона нагадує мені про мої обов'язки...

Ні, я впевнений: поведінка Емілії точно не через цих жінок. Це було б надто просто.

Справжня причина криється набагато глибше — у її власній образі на мене.

Вона наче вирішила для себе раз і назавжди, що я не виправдав її сподівань. І тепер цей вирок не підлягає оскарженню.

А вона ж шляхетна аристократка до кінчиків пальців! І немає жодного значення, що вона походить із родини збіднілих дворян, де від колишньої розкоші залишилися лише спогади та старі герби.

Вона — найдостойніша дівчина, яку я коли-небудь зустрічав у своєму житті.

Горда, сильна, наділена тією особливою, неймовірною красою, що йде не лише ззовні, а й зсередини.

Вона чудова, легка у спілкуванні, коли не захищається від мене своїми шпильками, щира в кожній своїй емоції...

І, як виявилося, вона має надзвичайно вразливе серце.

Те серце, яке саме я, нікчемна худобина, і поранив.

З такими важкими, гнітючими думками я неспішно повертався до свого кабінету. Кожен мій крок відлунював під високим склепінням, нагадуючи про порожнечу всередині.

Треба працювати.

Треба підписувати всі ті нескінченні накази, які підготувала Вільвета.

Обов'язок — це те, що понад усе!  Обов'язок — це те, що має для мене найвищу ціну.

Моя особиста драма, мій внутрішній розпач не повинні жодним чином позначитися на добробуті моїх підданих та стані земель, що належать мені.

Люди не винні, що їхній лорд — ідіот у справах серця.

Треба вчитуватися в кожен наказ, кожну цифру, кожну кому...

Але в моїй голові замість думок про накази болісно пульсувало мовчазне вибачення:

«Еміліє... Кохана моя... Вибач... Просто вибач мені, якщо зможеш. Вибач за те, що за такий довгий час ми волею долі змогли нарешті опинитися наодинці в цій тиші, а я... я все зруйнував. Знову. Своєю незграбністю, своїм невмінням підібрати правильні слова. Пробач мені...»

Хоча, мабуть, таких ідіотів, як я, треба не пробачати, а просто залишати позаду, викреслювати зі свого життя, щоб вони не паскудили його своєю присутністю...

Я майже дістався дубових дверей свого кабінету, коли тишу розірвав різкий, невдоволений голос Вільвети. Вона швидко наближалася, її кроки дріботіли по паркету, наче град по даху:

— Пане Річарде! Де ви ходите? Ви взагалі бачили, скільки я для вас підготувала документів? Це все треба підписати в першій половині дня! Терміни тиснуть, а вас немає на місці! Ви взагалі мене чуєте?

Вона підійшла до мене непристойно близько. Я повільно, немов через силу, повернувся до неї.

Мій голос звучав глухо, абсолютно позбавлений будь-яких емоцій, наче говорив не я, а кам'яна статуя:

— Я чую вас, помічнице Вільвето.

Вона вмить відсахнулася. Її самовпевненість на мить зникла, коли вона побачила моє обличчя — бліде, із застиглим виразом мертвого спокою.

— Господи, пане Річарде! — здивовано промовила вона, і в її голосі вперше прозвучали нотки справжньої тривоги.

— Чому у вас такий вираз на обличчі? Щось трапилося? Щось серйозне?

Я лише ледь помітно знизав плечима, дивлячись кудись крізь неї. Мені було байдуже до її здивування, байдуже до всього світу.

— Так. Трапилося. Сонце для мене згасло... — відповів я так само беземоційно, наче констатував факт про погоду.

Вільвета насупила брови, її обличчя набуло виразу суворого нерозуміння.

— Що? Про що ви говорите? Яке сонце? Пане Річарде, ви нормально почуваєтеся? Ви марите?

Я ледь-ледь усміхнувся — це була гірка, понівечена подоба усмішки — і додав:

— А, так ти про фізичний стан говориш?