Глава 14

Емілія зникла за рогом довгого коридору, але перед моїми очима, немов випалене на сітківці, залишалося видіння.

Я бачив, як вона з тим незбагненним для мене виразом на обличчі осудливо хитає головою...

Такою прекрасною, любою всьому моєму серцю головонькою з найкрасивішим у світі рудим волоссям, що зараз здавалося мені єдиним світлом у цьому похмурому маєтку.

Але погляд її коханих очей був...Був іншим.

У ньому, як мені здалося, читалося розчарування в мені.

У тому погляді не було ненависті — лише холодне, нищівне розчарування, яке било сильніше за будь-яке прокляття.

Що тут уже гадати й стояти в заціпенінні?

Я силоміць відірвав руку від стіни. З мого обличчя зник той безглуздий, здивовано-приречений вираз дурня, який не вірить у власну поразку.

Натомість з'явився вираз, притаманний людині, яка вже повністю змирилася з вироком, — безпорадно-втомлений і вкрай спокійний.

Це був спокій того, хто впав на саме дно й більше не має сил борсатися.

Я трохи насупив брови, намагаючись зосередитися на пульсуючому болю, щоб хоч якось заглушити гул порожнечі всередині.

Лівою рукою дістав хустинку й обережно промокнув нею кров.

Рука вже встигла трохи набрякнути в місцях, де кулак зустрівся зі стіною; шкіра лопнула, а кісточки випирали синюшними горбами.

Потім я почав обмотувати руку полотном, затягуючи вузол за допомогою лівої руки та зубів.

Відчуття грубої тканини на губах і солоний присмак власної крові були зараз єдиним, що тримало мене в реальності.

Потім із задньої кишені я дістав другу, запасну хустинку й обмотав нею руку, що тепер пульсувала жаром і болем.

Я робив це механічно, дивлячись в одну точку на холодній кам'яній кладці.

Ну от і все... Як кажуть: не було, не було — і не стало.

Так, звісно, у книжках пишуть інакше.

Там чоловік, замість того щоб безсило бити стіни, миттєво кинеться навздогін своїй коханій!

Він перехопить її біля самих дверей, підхопить на руки або впаде перед нею на коліна...

І почнеться: обійми, палкі зізнання, поцілунки, знову обійми, знову палкі слова, щастя, кохання та радісна крапка в низці нескінченних душевних мук.

Вона ж бо тільки й чекає від нього того самого «вчинку».

Він цей вчинок робить — і всі задоволені, а читачі витирають сльози розчулення від чергового щасливого фіналу.

Читав я про це все... У житті так воно не працює. Точніше, працює, але лише за цілком певних обставин.

У книжках автор художньо підводить сюжет саме до такого моменту, коли вчинок героя буде і доречним, і своєчасним, а стан героїні — це завжди режим очікування чоловічого кроку.

Але це якась ляльковість, паперовий театр! Я ще з юності відчував цю фальш, коли гортав сторінки з епічно-романтичними моментами.

У житті все інакше. Бо і той герой, і його кохана — усі вони живі, складні, емоційні створіння.

У кожного може бути свій внутрішній стан, який, у біса, не збігається зі станом коханої людини.

Бо не коханням одним сповнений кожен день, хоч би як нам того хотілося.

Так, почуття до коханої заповнюють свідомість майже до країв. Майже!

А ще є просто звичайне, буденне життя. І там усе йде своєю чергою, підкоряючись своєму жорсткому порядку, що безпосередньо впливає і на самопочуття, і на настрій.

І отой твій пишномовний вчинок може виявитися взагалі недоречним або просто невчасним, бо в героїні тієї миті настрій та емоційний стан можуть зовсім не сприяти таким поривам.

А якщо сам герой став причиною того поганого емоційного стану, то оті наздоганялки, падіння на коліна й усе тому подібне взагалі можуть здатися жінці повним, нелогічним безглуздям.

Бо в цю конкретну мить вона може просто люто злитися на коханого.

Все! Оце і є правда та справжнє життя.

А коли закохані люди ще навіть не разом як пара чи сім'я, то взагалі будь-яка дурість, один миттєвий нерозумний вчинок може за секунду розірвати ті тонкі, невидимі нитки, що їх пов'язують.

От якраз це зараз і сталося.

Я сам відчував, як ці нитки луснули, залишаючи мене в цілковитій самотності...

І я не можу в це повірити...

ВОНА!

Моя кохана своїми власними рученьками спекла для мене ту булочку!!!

Вона — для мене!!!

Що ж це, у біса, означало?

Що вона всі ці пів року теж про мене думала? Що всі ці нескінченні місяці після тієї ночі вона теж не могла мене забути?

Чи що це було? Господи, який же я тупий...

Який же я непроглядний дурень...

Нічого взагалі не розумію.

Так чому ж вона тоді не прийняла моїх почуттів, коли я зізнавався їй три місяці тому?

І от якраз, як у тих дурних книжках, зізнавався, стоячи на одному коліні, з усією щирістю, на яку був здатний!

Чи ця булочка означала, що вона остаточно поставила крапку?

Чи то був лише сухий жест ввічливості, а я собі навигадував зайвого?

Тоді ж чому її любий голосочок був таким солоденьким?

Таким ніжним, що від нього серце заходилося? Чи то мені вже так відчайдушно хотілося, щоб він таким був, що я сам себе ошукав?

Я дуже тупий...

Я нічого не розумію, окрім одного-єдиного факту: я кохаю мою Емілічку до нестями, до потемніння в очах, і при цьому абсолютно не знаю, як стати ближче до неї, не зруйнувавши все остаточно.

Я просто стояв у порожньому коридорі, затискаючи поранену руку, і відчував, як кожна секунда зволікання віддаляє нас одне від одного.

І жодна «книжкова мудрість» не могла підказати мені, як виправити те, що я так бездарно розбив одним-єдиним реченням...