Глава 13

Потім вона звернулася до мене. Її голосочок був негучним, м’яким, майже невагомим, але в ньому відчувалися веселі нотки, що змушували моє серце тремтіти.

Це був кришталевий солодкий голосочок, але для мене він став громом серед ясного неба.

А головне, він був надзвичайно лагідним. Від неочікуваності мене мимоволі сіпнуло, наче по голій, незахищеній спині з розмаху вдарили батогом. Кожне слово обпікало, змушуючи тіло напружитися.

 — Вітаю вас, пане Річарде. Як ви себе почуваєте зранку? Сподіваюсь, що все добре, — промовила вона. А я...

Я, чуючи цей янгольський, коханий до болю голосочок, продовжував стояти мовчки. Я не міг навіть поворухнутися, не міг змусити свої м’язи розслабитися, щоб просто поглянути на неї.

Я продовжував дивитися в порожнечу коридору перед собою, боячись, що один погляд у її бік остаточно спопелить залишки моєї витримки.

Так і стояв — заціпенілий, немов кам’яний ідол, що втратив здатність дихати.

Емілія, мабуть, сприйняла мою реакцію як щось кумедне або дивне, бо боковим зором я побачив, як вона коротко всміхнулася в кулачок, спостерігаючи за моїм безглуздим стовпом заціпеніння.

Вона витримала паузу і продовжила ще м’якше:

— А скажіть ще, Ваша Величносте пане Річард... Вам прийшовся до смаку той смаколик, що я підготувала для вас тоді у кабінеті? Скажіть, будь ласка, хоч слово. Або просто кивніть.

Від цих слів мої очі розширилися ще більше, стаючи схожими на дзеркала, в яких відбивався мій власний жах. Серце забилося так швидко, що здавалося, воно от-от проб’є ребра.

Але чомусь саме в цю мить, крізь пелену страху та жахливе серцебиття, я відчув у собі якусь примарну крихту сил.

Нарешті я зміг розімкнути затерплі губи і вимовити слова — вони звучали сухо, стримано, тихим голосом, який здавався мені чужим:

— Вибачте, пані Еміліє... Не мав щастя відчути той смаколик на смак, бо його забрала із собою пані Вільвета, та мабуть із задоволенням поласувала ним. Але гадаю, смак у нього був чарівний...

Промовивши це, я в ту ж саму мить зрозумів: краще б я взагалі мовчав. Краще б я назавжди втратив дар мовлення саме в цю секунду.

Я ще навіть не встиг закінчити фразу, а вже шкірою відчув, як між нами виникла жахлива напруга

Вона не просто з’явилася — вона почала розростатися, наче грозова хмара, що миттєво поглинає все світло навколо. Повітря між нами стало настільки щільним, що його можна було різати ножем.

Боковим зором — бо дивитися їй прямо в обличчя я все ще не наважувався — я бачив, як тендітне тіло Емілії напружилося. Кожна лінія її постаті стала гострою. Як тільки останній звук мого голосу завмер у коридорі, я почув відповідь.

Це вже не був той милий і лагідний голос. Він залишався таким самим чарівно-кришталевим, але тепер у ньому явно відчувалися нотки щирого обурення та глибокої, незаслуженої образи. Кожна літера була просякнута розчаруванням:

 — З’їла Вільвета? Я ж сама готувала ту кляту булку для теб... для вас, Річард!

Почувши це, я, мабуть, став білішим за крейду. Мене охопив такий холодний озноб, якого я не відчував навіть у найлютіші морози. Боковим зором я спостерігав, як Емілія неспішно, з якоюсь особливою, страшною грацією повернула свою голову у мій бік.

Вона дивилася на мене знизу вгору, і її обличчя в ту мить нагадувало розлючену левицю, яка готується одним стрибком розірвати безмозку здобич, що так незграбно потрапила в її поле зору.

Її погляд буквально спопеляв мене на місці. Вона промовила тоном, який обпік і моє серце, і кожну клітину моєї шкіри:

— Ти віддав те, що я особисто готувала для тебе... тій... цій... той... Ти... Ну, пане Річарде, знаєте...

Вона не закінчила. І в цьому незавершеному реченні було більше болю, ніж у будь-якому крику. Вона різко повернула голову, і дивлячись у перед почала віддалятися.

Так само неспішно, як і підходила, але тепер цей темп здавався мені катуванням.

Кожен обурений цокіт її підборів по кам’яних плитах коридору відлунював у моїй голові, наче передсмертний дзвін. Кожен крок — це цвях у труну моїх надій.

А в голові, заповнюючи всю мою свідомість, ричали думки, від яких хотілося кричати: «ТИ КЛЯТИЙ СМЕРДЮЧИЙ НЕПОТРІБ!!! ТИ КЛЯТИЙ ШМАТОК ЛАЙНА, ТИ СПОГАНИВ УСЕ!!! МАЙЖЕ ЄДИНУ ЗУСТРІЧ НАОДИНЦІ З КОХАНОЮ ЗА ПІВ РОКУ ТИ ЗМІГ ПОВНІСТЮ ЗРУЙНУВАТИ!!! НЕНАВИДЖУ СЕБЕ!!!»

Гнів на самого себе вмить охопив мене з такою первісною, нестримною силою, що я захрипів. Тіло затремтіло наче у судомі. 

Я відчував, як кров приливає до обличчя, мабуть роблячи його багряним від люті та сорому.

Я підняв перед собою стиснуті в кулаки руки, які ходили ходором від надлюдського напруження. У цю мить я не придумав нічого кращого, щоб виплеснути цей нестерпний гнів, ніж щосили вгатити в стіну правою рукою.

Удар був надпотужним. Звук удару розкотився порожнім коридором, наче постріл із гармати. Рука вмить відповіла болючим імпульсом, кісточки пальців вибухнули вогнем.