Глава 13

Потім вона звернулася до мене. Її голос був негучним, м'яким, майже невагомим, але в ньому відчувалися веселі нотки, що змушували моє серце співати.

Це був кришталевий, солодкий голосочок, але для мене він став громом серед ясного неба.

А головне — він був надзвичайно лагідним.

Від несподіванки мене мимоволі сіпнуло, наче по голій, незахищеній спині з розмаху вдарили батогом. Кожне слово обпікало, змушуючи тіло напружитися.

— Вітаю вас, пане Річарде. Як ви почуваєтеся зранку? Сподіваюся, що все добре, — промовила вона.

А я...

Я, чуючи цей янгольський, коханий до болю голос, продовжував стояти мовчки.

Я не міг навіть поворухнутися, не міг змусити свої м'язи розслабитися, щоб просто поглянути на неї.

Я продовжував дивитися в порожнечу коридору перед собою, боячись, що один погляд у її бік остаточно спопелить залишки моєї витримки.

Так і стояв — заціпенілий, немов кам'яний ідол, що втратив здатність дихати.

Емілія, мабуть, сприйняла мою реакцію як щось кумедне або дивне, бо боковим зором я побачив, як вона прикрила усмішку кулачком, спостерігаючи за моїм безглуздим заціпенінням.

Вона витримала паузу й продовжила ще м'якше:

— А скажіть іще, Ваша Величносте, пане Річарде... Вам припав до смаку той смаколик, що я приготувала для вас тоді в кабінеті? Скажіть, будь ласка, хоч слово. Або просто кивніть.

Від цих слів мої очі розширилися ще більше, стаючи схожими на дзеркала, у яких відбивався мій власний жах.

Серце забилося так швидко, що здавалося, воно от-от проб'є ребра.

Але чомусь саме цієї миті, крізь пелену страху та шалене серцебиття, я відчув у собі крихту сил.

Нарешті я зміг розімкнути затерплі губи й вимовити слова.

Вони прозвучали сухо й стримано, тихим голосом, який здавався мені чужим:

— Вибачте, пані Еміліє... Не мав щастя скуштувати той смаколик, бо його забрала із собою пані Вільвета й, мабуть, із задоволенням ним поласувала. Але гадаю, смак у нього був чарівний...

Промовивши це, я тієї ж миті зрозумів: краще б я взагалі мовчав.

Краще б я назавжди втратив дар мовлення саме цієї секунди.

Я ще навіть не встиг закінчити фразу, а вже шкірою відчув, як між нами виникла жахлива напруга.

Вона не просто з'явилася — вона почала розростатися, наче грозова хмара, що миттєво поглинає все світло навколо.

Повітря між нами стало настільки щільним, що його можна було різати ножем.

Боковим зором — бо дивитися їй прямо в обличчя я все ще не наважувався — я бачив, як тендітне тіло Емілії напружилося. Кожна лінія її постаті стала гострою.

Щойно останній звук мого голосу завмер у коридорі, я почув відповідь.

Це вже був не той милий і лагідний голос. Він залишався таким самим чарівно-кришталевим, але тепер у ньому виразно відчувалися нотки щирого обурення та глибокої, незаслуженої образи.

Кожне слово було просякнуте розчаруванням:

— З'їла Вільвета? Я ж сама готувала ту кляту булку для теб... для вас, Річарде!

Почувши це, я, мабуть, став білішим за крейду. Мене охопив такий холодний озноб, якого я не відчував навіть у найлютіші морози.

Боковим зором я спостерігав, як Емілія неспішно, з якоюсь особливою, страшною грацією повернула голову в мій бік.

Вона дивилася на мене знизу вгору, і вираз її обличчя в ту мить нагадував розлючену левицю, яка готується одним стрибком розірвати безмозку здобич, що так незграбно потрапила в її поле зору.

Її погляд буквально спопеляв мене на місці. Вона промовила тоном, який обпік і моє серце, і кожну клітину мого тіла:

— Ти віддав те, що я особисто готувала для тебе... тій... цій... тій... Ти... Ну, пане Річарде, знаєте...

Вона не закінчила.

І в цьому незавершеному реченні було більше болю, ніж у будь-якому крику.

Вона різко відвернулася й, дивлячись уперед, почала віддалятися.

Так само неспішно, як і підходила, але тепер цей темп здавався мені катуванням.

Кожен сердитий цокіт її підборів по кам'яних плитах коридору відлунював у моїй голові, наче передсмертний дзвін. Кожен крок — це цвях у труну моїх надій.

А в голові, заповнюючи всю мою свідомість, ричали думки, від яких хотілося кричати:

«ТИ КЛЯТИЙ СМЕРДЮЧИЙ НЕПОТРІБ!!! ТИ КЛЯТИЙ ШМАТОК ЛАЙНА, ТИ СПОГАНИВ УСЕ!!! МАЙЖЕ ЄДИНУ ЗУСТРІЧ НАОДИНЦІ З КОХАНОЮ ЗА ПІВ РОКУ ТИ ЗМІГ ПОВНІСТЮ ЗРУЙНУВАТИ!!! НЕНАВИДЖУ СЕБЕ!!!»

Гнів на самого себе вмить охопив мене з такою первісною, нестримною силою, що я захрипів. Тіло затремтіло в сильних судомах.

Я відчував, як кров приливає до обличчя, мабуть, роблячи його багряним від люті та сорому.

Я підняв перед собою стиснуті в кулаки руки, які ходили ходором від надлюдського напруження.