Глава 11

Попри те, що час у моїй свідомості тягнувся, наче густий в’язкий кисіль, дні минали один за одним, досить швидко зливаючись у сіру імлу.

Елізавета зі мною не спілкувалася, і це було на краще.

Вільвета також намагалася уникати прямого контакту зі мною, відчуваючи, мабуть, ту грозову напругу, що виходила від самої моєї постаті. І це також було добре.

Бо мій стан після того випадку в кабінеті всі ці дні був просто мерзенним.

Я відчував, як усередині мене закипає щось темне й некероване. У такому стані я міг наговорити дуже багато зайвого, про що потім шкодував би.

Усі слова Емілії постійно прокручувалися в моїй голові, наче якась болісна карусель. Кожне її слово, кожен інтонаційний відтінок впивалися в пам’ять гострими голками.

Вона від самого початку зневірилася в мені й так і залишилася на цій позиції.

Навіть після мого щирого зізнання нічого не змінилося. Абсолютно нічого.

Вона звела між нами непробивну стіну — холодну, високу, гладку, за яку неможливо вхопитися пальцями.

І найстрашніше було те, що вона спокійно жила за цією стіною. Знайшла там свій мир, свій прихисток від мене.

А я...

А я не можу жити спокійно. Я не живу — я просто існую в залі засідань власного сумління.

Моя кохана наче поряд. Простягни руку — й ось вона. Я відчуваю її тепло, її присутність у коридорах маєтку. Але ця незрима прірва між нами, мабуть, назавжди.

Ці її слова... Ці натяки на Вільвету та Елізавету...

З її боку, звісно, усе саме так і виглядає: я — розбещений багатій, який купається в жіночій увазі, господар життя, якому все приносять на золотій таці.

Вона думає, що ті жінки, які роками крутилися навколо мене, просто мені набридли, і я переключився на «новеньку». На неї.

Щоб закрутити їй голову, оволодіти нею, а наситившись — викинути геть, наче використану річ.

До того ж від самого початку вона вирішила, що я її обманув, і досі дотримується цієї думки.

Три місяці тому, коли я відкрив їй своє серце, виставив усю свою вразливість на її суд, вона одразу дала мені відчути ту жахливу прірву поміж нами.

Вона навіть не дала мені шансу пояснити, що ніякого обману не було! То були обставини!

Якщо вона не приймає моїх почуттів — нехай. Може, з часом я б із цим змирився. Але вона могла хоча б вислухати мої пояснення. Хоча б це!

Але...

Моя кохана Емілія за всі ці пів року так і не дала мені шансу виправдатися.

Вона зачинила двері перед моїм носом, і від цього всередині боліло ще сильніше, наче в грудях розірвався снаряд, наповнений уламками образи.

Усі ці дні, як і завжди, Емілія трималася далеко від мене. Лише десь удалині, в полі мого зору, на периферії мого випаленого світу.

Звісно, наказати їй з'явитися до мого кабінету, як звичайній прислузі, я не міг.

Як я можу щось наказувати дівчині, яку кохаю до нестями?

Хоча не буду кривити душею: інколи бувають дні, коли особливо важко просто здалеку спостерігати за нею.

Тоді мене охоплюють темні думки.

Я ж усе-таки герцог! Весь цей маєток, кожен камінь у його підмурівку належить мені!

Вона працює тут! Я маю повне законне право наказати будь-якому працівникові без жодних зволікань з'явитися до мого кабінету! І Емілія — не виняток!

Наказати!

Вона змушена буде прийти.

Я бачу це у своїй уяві: вона заходить, я зачиняю двері. Повертаю ключ — і цей звук лунає, наче постріл.

І поки вона все не вислухає, поки не прийме моїх почуттів і моїх пояснень — вона з кабінету не вийде!

Я говоритиму до неї, я впаду перед нею на коліна, я змушу її побачити правду крізь завісу непорозуміння!

Але...

Насправді це було б справжнім приниженням дівочої гідності.

Примушувати її прийняти мої почуття — це шлях слабких і нікчемних чоловіків.

Емілія — дівчина з аристократичної родини. У її жилах тече кров, не менш шляхетна за мою.

Вона навчена стійко витримувати найважчі життєві удари. Вона не зламалася б під тиском.

Звісно, вона б усе вислухала. Звісно, усе зрозуміла б і навіть, можливо, формально прийняла б мої почуття, аби тільки швидше вирватися з цієї пастки.

Але найстрашніше — інше.

Через те, що все це було б досягнуто примусом, вона б мені ніколи цього не пробачила!

Я впевнений у цьому більше ніж на сто відсотків.

І це було б у сотні разів гірше за нинішню мовчанку.

Вона б прийняла. Вона б зрозуміла. Але НІКОЛИ не пробачила б мені того моменту, коли я використав свою владу проти її волі.

Від таких думок у мене навіть мурахи бігли по шкірі.