Глава 11

Не дивлячись на те що час у моїй свідомості тягнувся, наче щільний в’язкий кисіль, дні минали один за одним, достатньо швидко зливаючись у сіру імлу. Елізавета зі мною не спілкувалася, і це було на краще.

Вільвета також намагалася уникати прямого контакту зі мною, відчуваючи, мабуть, ту грозову напругу, що виходила від самої моєї постаті. І це також було добре.

Бо мій стан після того випадку в кабінеті всі ці дні був просто мерзенний.

Я відчував, як усередині мене закипає щось темне і некероване; у такому стані я міг наговорити дуже багато зайвого, про що потім шкодував би.

Всі слова Емілії постійно прокручувалися у моїй голові, наче якась болісна карусель. Кожне її слово, кожен інтонаційний відтінок впивався в пам'ять гострими голками.

Вона як зневірилася в мені з самого початку, так на тій самій позиції і залишалася.

Навіть після мого щирого зізнання нічого не змінилося. Абсолютно нічого. Вона побудувала між нами непробивну стіну — холодну, високу, гладку, за яку неможливо вхопитися пальцями.

І найстрашніше було те, що вона спокійно за цією стіною живе. Вона знайшла там свій мир, свій прихисток від мене. А я...

А я не можу жити спокійно. Я не живу, я просто існую в залі засідань власного сумління. Моя любов наче поряд. Руку простягни — і ось вона, я відчую її тепло, її присутність у коридорах маєтку. Але ця незрима прірва між нами, мабуть, назавжди...

Ці її слова... Ці натяки на Вільвету та Елізавету...З її боку, звісно, воно все так і виглядає: я — розбещений багатій, який купається в жіночій увазі, господар життя, якому все приносять на золотій тарелі.

 Вона думає, що ті жінки, які роками крутилися навколо мене, просто набридли мені, і я перекинувся на «новеньку». На неї. Щоб закрутити голову, оволодіти, а наситившись — викинути геть, як використану річ.

До того ж із самого початку вона як вирішила, що я її обманув, так і дотримується цієї думки. Три місяці тому, коли я відкрив їй своє серце, виставив усю свою вразливість на її осуд, вона одразу продемонструвала ту жахливу прірву поміж нами.

Вона навіть не дала шансу на пояснення, що ніякого обману не було! То були обставини!

Якщо вона не приймає моїх почуттів — нехай, може я б змирився з часом. Але вона могла хоча б вислухати мої пояснення. Хоча б це! Але...

Моя кохана Емілія за всі ці пів року так і не дала мені шансу виправдатися. Вона закрила двері перед моїм носом, і від того всередині боліло ще більше, наче в грудях розірвався снаряд, заповнений осколками образи.

Всі ці дні, як і завжди, Емілія опинялася далеко від мене. Тільки на відстані зору, десь на периферії мого випаленого світу.

Звісно, наказати, щоб вона з’явилася у мене в кабінеті, як звичайна прислуга, я не міг.

Як я можу щось наказувати тій дівчині, яку кохаю до нестями? Хоча, не буду кривити душею: інколи бувають дні, коли особливо важко просто здалеку спостерігати за нею.

Тоді мене охоплюють...темні думки. Я ж усе-таки Герцог! Весь цей маєток, кожен камінь у його підмурівку належить мені!

Вона працює тут! Я маю повне законне право наказати, щоб будь-який робітник з’явився без жодних зволікань у моєму кабінеті! І Емілія — не виняток!

Наказати! Вона змушена буде прийти. Я бачу це в своїй уяві: вона заходить, я зачиняю двері. Я повертаю ключ, і цей звук лунає як постріл.

І поки вона все не вислухає, поки не прийме мої почуття і мої пояснення — вона з кабінету не вийде! Я буду говорити до неї , я впаду на коліна, я змушу її побачити правду через завісу непорозуміння! Але...

Насправді це було б справжнім приниженням дівочої гідності. Примусом вимагати прийняття почуттів — це шлях слабких і нікчемних чоловіків.

Емілія — дівчина з аристократичної сім’ї, у її жилах тече кров, не менш шляхетна за мою.

Вона навчена стійко витримувати найважчі життєві удари, вона не зламалася б під тиском. Звісно, вона б усе вислухала.

Звісно, вона б усе зрозуміла і навіть, можливо, формально прийняла б мої почуття, щоб швидше вийти з цієї пастки.

Але найстрашніше в іншому. За те, що все це було досягнуто через примус, вона б мені ніколи цього не пробачила! Я впевнений у цьому більше ніж на сто відсотків.

І це було б у сотні разів гірше за нинішню мовчанку. Вона б прийняла, вона б зрозуміла, але НІКОЛИ не пробачила б мені того моменту, коли я використав свою владу проти її волі.

Від таких думок у мене навіть мурахи по шкірі бігли від жаху. Я не раз уявляв собі цей сценарій у хвилини найвищого відчаю. Що після примусового пояснення вона стає більш привітною.

Вона спілкується, вона навіть іноді сміється з моїх жартів...

Але в її погляді НАЗАВЖДИ я буду бачити тінь розчарування з легким відтінком огиди. Огиди до того Річарда, який не зміг завоювати її серце, а просто загнав його в кут.

Це було б моїм остаточним крахом. Бачити, як вона усміхається мені губами, але в очах тримає дистанцію в тисячі миль. Це була б не любов, а імітація, куплена ціною її свободи.

І кожен такий погляд випікав би на моїй совісті тавро ґвалтівника чужої душі...