Глава 9

Вільвета поспішно зібрала зі столу всі папери, навмисно обійшовши мене по широкій дузі, щоб не торкнутися навіть краєм одягу.

Вона швидко попрямувала до виходу, дзвінко відбиваючи підборами ритм свого гніву. Але біля самих дверей різко зупинилася.

Розвернулася, стрімко наблизилася до підносу зі здобою і, кинувши на мене гострий, розлючений погляд, прихопила дві булки.

Одна з них була саме тією, яку підготувала для мене своїми ніжними руками Емілія.

Вільвета зробила це мовчки й так само мовчки та швидко покинула кабінет.

Ще довго було чути, як її підбори луною цокотять по кам’яній підлозі Південного крила.

Елізавета знову опустилася на софу й, ліниво обмахуючись віялом, здивовано запитала:

— Річі, що з тобою таке? Ти так сильно засмутився через те, що я натякнула, аби Вільвета не жила в цьому будинку?

Я важко зітхнув, розвернувся, підійшов до столу й буквально впав у крісло, втомлено потираючи чоло.

Елізавета потягнулася за черговою порцією солодощів і знову звернулася до мене:

— Річі, ну справді, що з тобою?

Моє роздратування нікуди не зникло. Я подивився в її бік і сухо промовив:

— Елізавето, до чого була вся ця гра? Поясни мені нарешті.

Вона, смакуючи здобу, всміхнулася й невимушено відповіла:

— А чому це ти вирішив, що то була гра?

Я лише похитав головою:

— Скажи чесно: ти що, справді відчуваєш якусь конкуренцію з боку моєї помічниці? Ти ж сама наділена такими жіночими принадами, що кожна тобі позаздрить! Як ти взагалі можеш вбачати в комусь загрозу?

Елізавета чарівно всміхнулася, і в її очах майнув вогник задоволеного самолюбства:

— Ну нарешті, любий, ти помітив, що я теж, як-не-як, жінка. Дякую, це прозвучало приємно. І от саме тому, що я наділена, як ти висловився, цими принадами, я дуже добре розумію, які бажання вони можуть пробуджувати в чоловіках, коли належать іншій жінці!

Я насупився й, пильно подивившись на неї, промовив:

— Елізавето! Ми тут залишилися вдвох. Може, досить уже грати роль ревнивої дружини?

Вона, наче пропустивши моє запитання повз вуха, підсунула ближче до софи високий табурет із м’яким сидінням.

Знявши черевички, вальяжно розкинулася на подушках і закинула ноги на табурет.

Повільно обмахуючись віялом і неспішно смакуючи булку, вона перепитала:

— Так що ти там кажеш, любий?

Я нахилив голову вбік, ледь стримуючи гнів:

— Ти чудово чула, про що я тебе запитав!

Вона, всміхаючись, подивилася на мене:

— Річі, ми одружені з тобою вже шість років! Ти забув, що я твоя дружина? А ти ж мій любий чоловік?

Я так сильно стиснув щелепи, що аж зуби занили, і процідив:

— Скажи, тобі не соромно так поводитися? Чи ти зовсім загралася? Це віяло... його подарував Вельмонт?

Вона раптом стала серйозною й різко запитала:

— До чого тут він?

— Я питаю тебе ще раз: це віяло подарував Вельмонт?

Вона насупилася й невдоволено кивнула:

— Так. Це його подарунок...

Я кивнув у відповідь:

— Ну то скажи мені, тобі не соромно зараз, коли ми наодинці, називати мене «любий», «Річі»? Та ще й влаштовувати цю безглузду сцену ревнощів! Та ще й до кого? До моєї помічниці! Усі в маєтку й поза його межами давно знають ціну нашому шлюбу. Ти сьогодні дуже переграла, Елізавето.

Елізавета ледь повела бровою. Вираз її обличчя став дивним, майже невловимим, і вона відповіла:

— Ну... можливо, тому, що Вільвета — надто красива жінка. До того ж вона ельфійка. Дуже, дуже вродлива. Надзвичайно...

Я стиснув губи й перебив її:

— До чого тут врода Вільвети? Я тебе питаю: тобі зовсім не соромно? Совість тебе не мучить перед Вельмонтом? Ні?

Вітаю вас! Оновлення виходитимуть щодня, тому не загубіть цю історію серед інших — підпишіться на мене, додайте її до бібліотеки й дайте знати сердечком ❤️, що вона того варта.

Дякую вам, любі читачі! ❤️