Глава 6

Але роздратованість дружини вже остаточно взяла гору.

Вона якось невдало спробувала покласти ногу на ногу під своєю пишною сукнею, проте в неї це не вдалося.

Це ще дужче її розлютило, і вона різко вигукнула:

— Ну і я теж тоді послухаю та подивлюся ваші звіти!

Я ледь помітно всміхнувся та спокійно відповів:

— Ну, ти вже намагалася їх слухати раніше, і вони здалися тобі нудними. А одного разу ти навіть солодко заснула під час доповіді.

Вона, гнівно стиснувши губи, відказала:

— Ну, а тепер я точно не засну! Буду пильно стежити в обидва ока за вашими... надто щільними звітами.

Вільвета втрутилася у розмову:

— Вибачте, пане Річарде, але я не можу проводити звіт у такій неналежній обстановці!

Елізавета єхидно всміхнулася і миттєво відпарувала:

— Ну звісно ж, ти не можеш. Як тут проведеш звіт на кінчиках губ МОГО чоловіка, коли його законна дружина сидітиме зовсім поряд!

Вільвета знову кинула на Елізавету сповнений роздратування погляд і почала:

— Ви...

Я зрозумів, що той порядок, який начебто почав набувати чітких рис, знову без вороття розчиняється в ентропії емоційного хаосу!

Мене це неабияк дратувало!

 Елізавета, високо піднявши брови і майже стріляючи блискавками з очей, кивнула в бік Вільвети і з викликом вимовила:

— Так! Я! І що далі?

Я різко підняв руку, поставивши її перед собою, наче зводячи невидиму стіну між ними, і голосно промовив:

— Досить! Ви обидві — досить!

Елізавета вже зовсім не могла опанувати власне роздратування. Вона нервово плеснула віялом по долоні й обурено вигукнула:

— Ну, це вже взагалі нестерпно чути! Ти розмовляєш із нами обома так, наче ми рівні між собою! Наче ми обидві твої дружини! Що це за тон?!

Вільвета злорадно всміхнулася, кидаючи у бік Елізавети переможні погляди.

Я помітив це і звернувся саме до неї:

— Це слово «досить» стосується і вас, пані Вільвето! Чи я недостатньо голосно та чітко це вимовив? Елізавета радісно підхопила:

— От так! Саме так треба було одразу дати їй усе зрозуміти!

Я різко повернув голову до дружини і роздратовано промовив:

— Це стосується і тебе теж! Ми завершимо сьогодні цей клятий звіт чи до самої ночі будемо обмінюватися цими гострими фразами?

Це питання кожна з жінок сприйняла виключно у свій бік, і вони майже одночасно вигукнули:

— А чого ти в мене це питаєш?

— А чому це ви в мене про це питаєте?

Ситуація, на мій погляд, починала остаточно виходити за межі розумного. Залишалося лише одне — застосувати свій сталевий командний тон.

Звісно, кожній із них це буде неприємно, але іншого виходу я просто не бачив.

Я вже відкрив був рота, щоб виголосити промову, яка мала втихомирити жінок, аж раптом із боку дверей почувся кришталево чистий і солодкий голос дівчини, в яку я був нестямно закоханий:

— Доброго ранку, шановні пані та Ваша світлосте. Щиро сподіваюся, що моя скромна присутність не завадить вашій важливій бесіді. Вибачте, шановні, я просто принесла вам ранкові ласощі від нашого майстра-кухаря та ароматний трав’яний чай.

Я так і завмер на місці з напіввідкритим ротом. Моє серце кілька разів поспіль болісно стислося.

А кімната тим часом наповнилася затишним ароматом свіжої випічки та чарівними пахощами трав’яного чаю.

Жінки одночасно повернули голови в її бік, і мені здалося, що поява Емілії вмить їх примирила. Елізавета радісно вигукнула:

— О ні, люба моя! Ти, як завжди, з’явилася вчасно! Я страшенно зголодніла після всіх цих ранкових хвилювань!

Вільвета теж усміхнулася й м’яко додала:

— Еміліє, ти й справді дуже вчасно. Усе, що ти принесла, виглядає настільки смачно, що гріх буде не скуштувати.

На обличчі моєї коханої Емілії розквітла чарівна усмішка.

Вона кинула на мене швидкий погляд, від якого моє серце ледь не зупинилося від хвилювання.

Вона граціозно схилилася в напівреверансі, вправно тримаючи важкий піднос із різноманітною духмяною випічкою, інкрустованими чашками та срібним заварником, і ніжно промовила:

— Дякую вам, панночки. Мені дуже приємно, що я змогла так порадувати вас із самого ранку.