Південна фотосесія

– Вітаааалю, вставай, ледащо! – десь далеко чути мамин голос.

Ще трішки –   і встане, бо все одно вже все проспав. Аж ось зовсім близько розносяться кроки, і краєм ока він помічає, як віник наближається до ліжка – двері завжди привідчинені для таких випадків. Стриб – і Віталя вже втік через вікно.  Тепер видно тільки його спину та кудряву потилицю. 

Весь день у полі чутно мотори тракторів, комбайнів, вантажівок... Ці трудівники невтомно роблять свою справу, а водії іноді дають їм перепочити і відчиняють капоти, самі ж дістають цигарки й весело перегукуються новими анекдотами. 

А Віталя сидить зверху на сіні, яке підвозять для корів на ферму. Вони вже знають і своїм «му– мууу» кличуть до себе, щоб поїсти ласощі.

Вечоріє. У полі дуже добре видно, як сідає сонце, розливаючись усіма відтінками червоного кольору. 

Віталя йде трішки раніше додому, щоб допомогти матері. Дорогою розрізняє спів пташок і підсвистує їм. Йому чутно скрип незмащеної ручки колодязя й пронизливий звук, як піднімається важке відро з водою з глибокої криниці. Підходить ближче й одразу відчуває маминого «ляща», а потім ніжні поцілунки в щоки. 

Ось уже й качки та гуси повертаються з річки додому: одні весело гелгочуть,  другі відповідають своїм кряканням. На них чекає смачна вечеря, яку хлопець встиг насипати. 

Сторожі неохоче, як і Віталя вранці, вилазять зі своїх буд, потягуються і подають свої голоси. Лунає гавкіт – це вони теж просять вечеряти. А хлопець уже біля них з їжею, а пси, радіючи, виляють хвостами. Віталя гладить їх за вухами й чує збоку нявкіт. То коти-ловці почули запах свіжого молока й побачили господиню. Віталя теж не проти випросити кухлик теплого молока. 

Це – перед вечерею. Бо в печі на подвір’ї чути, як догорають дрова, а зверху в каструлі булькотить борщ.

Смачна вечеря, спів пташок, мамині розповіді про сусідських дівчат, перериваються гулом комбайнів, які повертаються додому. Це означає, що випала роса.

У будинку чутно «тік-так» від годинника, але то лише, щоб не було повної тиші, і так до вранішніх півнів.

Через двадцять років Віталій зустрічається з другом в одній із кав’ярень міста корабелів. Тим часом Неля сидить  за столиком цієї ж кав’ярні, розташованій у житловому комплексі з новим дизайнерським ремонтом у зеленій палітрі. Усюди багато рослин, навіть є щось схоже на оливкове дерево. 

У її руках книга – за мірками читачів, звичайний ромком «на один раз». «Цікаво, чому в ромкомах не описують емоції ненависті? – думає Неля. – Серед любовного сюжету немає місця справжній ненависті. Тут вона межує з пристрастю, зі злістю через кохання, із грою...». 

Її думки перериває падіння оливкової хустинки зі стільця. Легкий ситець злетів від швидкої ходи відвідувача, що пройшов повз столик. 

– От же ж… – каже Неля, чим змусила чоловіка обернутися на мить.

Дівчина залишає записку на своєму столі й виходить із кав’ярні. 

«Цікаво, хто більше мене зненавидить: офіціант чи той чоловік?!», – думає вона, злегка посміхаючись.

У записці вона вказує, щоб рахунок оплатив чоловік за сусіднім столиком.

Неля приїздить у село по роботі. Їй потрібно зробити фотосесію для клієнтки, яка запевняла в надзвичайності замовлення й що сама все організує. Спочатку дівчина скептично поставилася: село не уявлялося їй фотогенічним. Мисткиня погодилася радше з цікавості та задля досвіду.

На місці Нелю зустрічає молода симпатична мама – Аліна, бо фотосесія сімейного формату з кількома поколіннями. У переписці клієнтка повідомила, що буде її прабабуся, і ще вона хоче зробити кілька відео. Тому й запропонувала приїхати з ночівлею. 

«З огляду на всі нюанси це схоже на авантюру», – подумала тоді Неля.

 Аліна допомагає Нелі занести речі в будинок та показує, що й де знаходиться, аби перебування в домі було максимально комфортним. Гостьова кімната з ванною та невеликим балконом з видом на річку, а на іншому березі річки Південний Буг – поле пшениці, що ніби зливається з небом. 

Неля приводить себе в порядок після дороги та спускається на кухню, стильно оформлену та оснащену сучасною побутовою технікою. Аліна пропонує легкий обід і каву.

– Це найсмачніша кава, яку я пила, – промовила Неля.

– Дякую! Люблю нашу кавомашину та якісні зерна. Отже, наш план на сьогодні – зробити фотосесію, а потім відзняти відео в бабусі. Увечері. Процес підготовки до вечері надворі й бабусині пироги. 

– Добре, якщо ще щось потрібно, не соромся говорити фразу «Хочеться зняти», – пропонує мисткиня.

– Домовилися. Зараз покажу тобі локацію, а потім з усіма познайомлю – не обов’язково всіх запам’ятовувати, – сміється Аліна.

Літній сад, із зеленою густою травою, де між деревами натягнута шворка з милими дитячими речами та кількома м’якими іграшками. Внизу табурет, на якому тазик з водою, а в ній плавають ягоди й трави. Поряд старенький стілець, на спинці якого жовтий фартух, і бідончики з яблуками. Біля дротівні поставили маленький круглий столик, застелиний скатертинкою, та пиріг зі сливами.   

 Неля помічає, що збирається рідня.

– Це мій брат Віталя. Привіт! – гукає Аліна і махає йому рукою, щоб йшов до них.

– Привіт! – говорить хлопець до сестри. – Атебе я теж знаю. 

– Та ні, не думаю, – відповідає здивовано Неля.

– Так-так. Це ти –  дівчина з кав’ярні з підступною запискою про оплату рахунку, – нагадує Віталя.

– О…то… ем – ніяковіє Неля.

– Що тут відбувається? – запитує Аліна, з малечею на руках.

– Та, забули, – відповідає хлопець, підморгнувши фотографці.

 Усі зібралися, і Неля фотографує. Їй, майже, не потрібно підказувати,  що робити, бо родичі розуміють одне одного й проявляють щирі теплі емоції. Вони часто обіймаються, старші підставляють плече меншим, тримають руки міцно й близько до серця, чоловіки цілують руки дружинам, а матері – маківки дітям. Діти обвивають шиї батьків своїми рученятами, дають п’ять одне одному, бабуся та прабабуся огортають своїм теплим поглядом усіх.