Глава 17. Писець підкрався непомітно

Валентина

Це так по-дитячому. Я всіма правдами і неправдами намагалася викликати ревнощі у Діми, розповідаючи про те, який мій хлопець чудовий. Але що б я не говорила, його голос залишався таким самим веселим і оксамитовим.

Чому тільки голос? Та тому що вже мабудь цілий місяць я не бачила його обличчя через зламану камеру на ноутбуці. Незважаючи на те, що він вже не раз обіцяв мені полагодити її.

Я вже починаю переживати. Ні, він не говорить, що нам потрібно менше спілкуватися, але сам дзвонить не так часто, як спочатку, і на мої дзвінки не завжди відповідає. І не розповідає, як проводить вільний час. Тільки про роботу. Таке відчуття, що весь інший час він спить і дивиться фільми. Я б повірила, якби він назвав хоч назву фільму і про що він. Але його незмінна відповідь "про якусь дурню" вже не звучить переконливо.

Це дуже підозріло. Я не знаходжу собі місця. Швидше повірю в те, що весь вільний час він проводить з тією дівчиною... Не може ж такого бути, що я ревную його до неї? Ні, це через те, що він мене обманює. Я просто не можу пробачити йому це. Невже не можна мені довіритися? Я ж розповіла йому про хлопця.

Вирішено, наступного разу спитаю його прямо.

А якщо він скаже, що вони справді зустрічаються?... Ні-ні. Ні... Цього не може бути! Він не може...

Усе! Моє терпіння луснуло. Звісно, я обіцяла подругам, що з'їжджу з ними до моря, але це нестерпно. Я повинна дізнатися все сама. Я їду в Україну. Негайно! Я не можу цього терпіти. Він зізнається мені в усьому. І якщо він з цією...

А що ж я буду робити тоді?

Діма ж ніколи не казав, що я йому подобаюся. То була лише дитяча симпатія. Ні. Тоді він сказав, що я стала красунею. А потім в парку обіцяв чекати. А коли ми прощалися, і він обійняв мене, його руки тремтіли.

Я не хочу його втратити.

***

Діма

Зайшовши у вестибюль спорткомплексу, глянув на своє відображення у величезному дзеркалі на стіні. Егеж, давно я таким красивим не ходив. Припухлість вже спала, але на губі ще явно прокреслюється тріщина. Щока набула трупного зеленуватого забарвлення. Виразні вилиці тільки підкреслювали образ зомбака. Тільки білки очей радували своєю білизною, тож я більше не був схожий на скаженого кролика із павутинням судин і кров'ю в очах.

Хтось розповів дядькові Сашкові про мій зовнішній вигляд, і опікун наполегливо попросив мене з'явитися. Родич дивився на мене з недовірою, коли я віщав йому про невідомих гопників, що підстерегти мене в підворітті.

Тільки зараз зрозумів, що так само він дивився на мене, коли я розповідав про невідомих, які нападали після школи. Невже він здогадувався, що мене гноблять знайомі хлопці? Допитуватися він не став. Ще б пак. Адже я вже великий хлопчик, сам в змозі впоратися зі своїми проблемами. Але подумавши ще трохи, дядько Сашко запитав.

- Слухай, а може, все ж таки зайдеш в секцію до Володьки?

- Айкідо?

- А чом би й ні? Підучиш кілька прийомів. Зайвим не буде. Тим більше що живеш в небезпечному районі. Раптом що, я теж можу...

- Не думаю, що це ще раз повториться... - я абсолютно випадково перебив опікуна і замовк, але він не продовжив. Пауза затягнулася, і я заговорив: - Та й напали на мене зі спини. Я навіть зрозуміти не встиг, що сталося.

- Просто ти був безтурботний. А тепер знаєш, що ймовірність нападу існує, і будеш уважнішим. Чи не так? Врахуй, що ті хлопці можуть запримітити тебе і використовувати, як дійну корову.

- Авжеш, в твоїх словах є сенс...

- От і добре. Ходімо, відразу і побалакаємо.

Я зітхнув і попрямував до дверей. Дядько Сашко у два кроки наздогнав мене. Поклавши руку на плече, він якось невпевнено заговорив. Чи то боявся образити, чи то ще щось.

- І той... Тобі ж гроші потрібні, напевне...

- Та не те щоб... - взагалі не зрозумів, до чого він поставив це питання.

- Тебе не пограбували? - неабияк здивувався опікун.

І тут я зрозумів, що моя легенда тріщить по швах. Намагаючись якомога швидше придумати відмазку, почав заїкатися.

- Я... Просто я не ношу всі гроші з собою... Тож... Все нормально.

- Ну гаразд, - дядько Сашко вже відвернувся, і я не зрозумів, чи повірив він.

Ми увійшли в сусідні двері. Судячи з усього заняття щойно закінчилося. Учні, що виходили з приміщення, посміювалися, і незабаром я зрозумів чому. Літня жінка відчитувала тренерові щось з приводу того, що не можна так жорстоко поводитися з дітьми. Яскраво-червоний від сорому пацан, який стояв поруч з нею, намагався щось заперечувати, але був проігнорований. Тренер, Володимир Костянтинович, вислуховував тираду з абсолютно незворушним виразом обличчя і навіть не намагався щось відповідати. Коли ж бабулька на мить замовкла, щоб перевести дух він сказав:

- Дякую, прийму до відома. До побачення.

І з тією ж незворушною міною попрямував до нас. Скандалістка хотіла його зупинити, але побачивши директора, осіклася. Худий, я б навіть сказав щуплий, на вигляд тренер з айкідо ледь діставав начальнику до плеча. Мабуть, контраст зіграв свою роль, і жінка змазано попрощавшись, потягла онука додому.

- Володю, привіт ближче, - посміхнувся ведмідь гризлі старому другові. - Поможеш?

Володимир Костянтинович був людиною дії, а тому погодився без зайвих розпитувань. Я приречено подивився на свого нового тренера. З цього дня ще й айкідо. Я здохну, напевно, в найближчі дні.

Мене одразу ж обрядили в кейкогі, а дядько Сашко, віддаляючись, побажав успіхів. Перше тренування виявилося нескладним. Я навіть надихнувся. Хоч перспектива збільшення навантажень мене зовсім не радувала.

Користуючись нагодою, вирішив зайти до Маргарити і поділитися "хорошою" новиною. Всупереч моїм очікуванням, тренерка сказала, що тепер ми повністю перемкнемося на рукопашку, залишивши на час тренування на тренажерах.

- Як я сама до цього не додумалася? У тебе ж є ключі від кімнат з татамі. Тіло звикає до одноманітності тренувань і швидкість розщеплення жирів знижується. Змінивши діяльність, ми можемо зробити ще один ривок. Та й беззахисним перед Денискою тебе залишати не хочу.