Глава 15. Удар зі спини

Діма

Схоже невдовзі я знову залишуся один.

У Вітька однозначно є шанс. Звісно Маргарита не мліла і не хихотіла при згадці про хлопця, як це робила Валентина, але сказала, що побачення пройшло незрозуміло. І щоб розібратися у всьому, вони домовилися зустрітися ще. Я, звісно, сам її підштовхував до цього, але порадіти за подругу щось не виходить.

Після роботи зарулюю до знайомого супермаркету. Тренерка дає мені все більше свободи, явно натякаючи, що скоро випре мене назад в батьківське гніздо зі спокійною совістю. І що подальше моє харчування буде вже на моїй совісті. З подивом помічаю, що спокійно проходжу повз кондитерський відділ. Пакування зі снеками біля каси теж мене не чіпляють. Невже лише за місяць можна так змінитися? Хоча пройшло вже більше місяця, але все одно дуже швидко.

Крім того, зміни в зовнішності в мене чомусь викликають паніку. Невже це я? Речі бовтаються на мені, як на вішалці. У своєму старому одязі виглядаю як опудало, але новий не купую, бо незабаром він теж стане мені великим. Та й не хочу я до себе зайву увагу привертати.

Але найбільше мене турбує, як я змінився всередині. Разом з вагою я втрачаю невпевненість в собі і пофігізм. Звідкись взялася жорсткість і непримиренність. Тепер я не стану мовчати, якщо щось мені не подобається. Можливо, навіть в бійку полізу, якщо доведеться.

Ну і контрольний в голову - мене незнайома дівчина потанцювати запрошувала!

З такими думками йшов я з супермаркету тихою темною алеєю. А про бійку це я даремно згадав.

Сюрприз прилетів звідки не чекали, а саме - зі спини. Удар чимось твердим і пружним збив з ніг. А потім я почув знайомий голос:

- Панда кунг-фу, а де ж твоя хвалена сила дракона?

Не встиг я відповісти. Удари посипалися один за іншим. Били мене троє чи четверо. Прилетіло мені і кийком, і ногами. Коли я вибився з сил і послабив блок, хтось зарядив мені в скроню, і я поплив. Але навіть несвідомого мене не перестали штурхати.

Прийшов до тями від противного дзвону телефону. Кожен гудок відбивався болем в голові, а кожен вдих у всьому тілі. Як мій маленький друг не постраждав під градом ударів, для мене залишилося загадкою. Насилу поворухнувся і дістав його з кишені. Піднімаючись, хлюпнув носом і сплюнув кров. З екрану на мене злісно дивилася невиспана мордочка тренерки. Прийняв виклик і підніс телефон до вуха. Одразу ж з сумом зрозумівши, що перемазав його кров'ю, тому що волосся теж виявилося мокрими і липкими.

- Алло, - хриплю в слухавку і розумію, що співрозмовник з мене зараз такий собі.

- Де тебе носить? - лютує дівчисько. - Уже початок першого. Хоч би попередив, що йдеш кудись. Ще й на дзвінки не відповідаєш. Я вже, напевно, разів сто тобі дзвонила! Відчуваю, що дітей я точно не хочу, якщо вони мені такі ж фітіля викидати будуть, - останню фразу вона говорила зі зниженим темпом і ентузіазмом. І ось я вже чую занепокоєння в голосі. - Ти чого там хрипиш так?

- Так ось вийшов з магазину, а тепер лежу на асфальті і мізки збираю, - як не старався відкашлятися, хрип з голосу прибрати не вдалося.

- Де? - холод в голосі здатний був заморозити все місто в одну мить.

- У скверику за будинком, - озирнувшись, побачив розірвані пакети і розтоптані продукти.- Дідько, залишилися ми з тобою голодні.

- Що ти несеш?! - зойкнула дівчина і відключилася.

Минуло не більше п'яти хвилин, як вона різко загальмувала, порівнявшись зі мною. Ліхтар в скверику світил тільки один, і Рита його вже пробігла. Я ж сидів трохи подалі від асфальтованої доріжки. Мабуть кинули мене тут, щоб випадковий перехожий не знайшов. Дівчина проскочила б повз, якби не помітила шматки пакета з супермаркету. Вона була босоніж і навіть нічого не накинула на свою домашню майку. Волосся, зібране на потилиці, розтріпалося від швидкого бігу.

Побачивши обриси її фігурки, я ледве знову не знепритомнів, настільки велике було моє полегшення. Рита підскочила і посвітила на мене ліхтариком на своєму смартфоні. Тихе "ох" повідомило, що виглядаю я зовсім погано. Я мружився від світла ліхтарика, силкуючись розгледіти її обличчя.

- Може годі, - прибираю дратівливе світло і бачу, нарешті, очі дівчини.

В очах стоять сльози. Вона тихо лається матом, а потім впевнено каже:

- Тобі потрібно до лікарні.

- Ти б ще в морг сказала, - невдоволено морщу ніс.

Я вже цілком відчуваю в собі сили, щоб підвестися. Чим негайно і починаю займатися. Але біль в тілі і шум у голові трохи збавили мою спритність.

- Дурню! На тобі живого місця немає, - допомагаючи мені, шепоче Маргарита.

- Облишмо гарячкування. Мене не нудить, тож струсу немає. Щас кров змиємо, спиртиком рани протремо і будемо вирішувати, потрібно мене далі штопати чи ні.

- Звідки така байдужість до власної персони?

- Ти думаєш, мене вперше в житті б'ють? Я в цьому питанні людина бувала, тож без паніки.

Шкандибаю додому, спираючись на сильне плече Рити. Зайшли до квартири, потім до ванної. Подруга допомогла стягнути футболку і знову тихо залаялася. Мій словниковий запас поповнився. Не думав, що можна парувати слова таким чином.

Коли вона почала промивати мої рани прийшла моя черга ділитися знаннями в лайці. Але в цілому, як я і припускав, нічого, що вимагало б медичної уваги, не було. Рана і пара шишок на голові. Пара саден на спині. Синці по всьому тілу. Рита промацала ребра, але сильного болю я не відчув. Голова все ще не крутилася.

Загалом, жити буду.

Гостро постало питання про завтрашній вихід на роботу, але, можливо, вийде вмовити Захарівну мене підмінити. З бабулькою ми перетиналися всього кілька разів, але вона завжди хвалила мене за хорошу роботу, а у мене язик не повертався говорити про її недоліки. Тож сподіваюся на краще. В крайньому випадку, подзвоню дядькові Сашкові і поясню ситуацію.

З дум виводить зосереджений погляд Маргарити і неймовірна близькість її обличчя до мого. Брови самі по собі лізуть вгору.