Глава 12. Освідчення, зізнання, визнання...

Діма

Чому вихідні проходять так швидко? Здавалося б, цілий тиждень, але він пролетів геть непомітно.  І я знову виходжу на своє тижневе бдіння на теренах клінера.

Спускаючись сходами після тренування, зустрів у вестибюлі Юлю.  Дівчина пильно подивилася на мене, а потім ввічливо посміхнулася і привіталася.  Я, як завжди, буркнув їй відповідь і хотів сховатися в своїй комірчині, але не встиг.  Вона попросила про послугу.

Переніс кілька коробок з документами в архів, за що отримав нагороду - чашку ароматного зеленого чаю з жасмином.  Пити чай все ж таки пішов до себе, бо народ став активно наповнювати приміщення.

Щойно на роботі з'явився дядько Сашко, зайшов до нього в гості, щоб він більше не ображався на те, що я його покинув.

- Ну як справи?  - чіпким поглядом опікун оглянув мене з ніг до голови.

- Як завжди, - ліниво відповідаю йому.  - А ти як?  Які новини?

- Так от, Валя питала, куди це ти з дому переїхав.

- Так.  Від неї нічого не сховається, - нервовий смішок мимоволі виривається з моїх грудей.  - Я розповів їй, що доглядаю за квартирою приятеля.

- А ще питала про Маргариту. Ти ж її знаєш? З тренажерного залу дівчинка. Цікаво, коли вони подружитися встигли?

- Не маю жодного уявлення, - бурчу собі під ніс, а потім голосно: - І що вона питала?

- Цікавилася, чи не поїхала бува Маргарита кудись на літо.

Тут моє обличчя витягується так, що дядько Сашко починає щось підозрювати.  Точніше, почав він підозрювати вже давно, а ось тепер картинка нарешті склалася, і він почав розуміти, що відбувається.

- То ти переїхав до цієї Маргарити? - здивовано зводить брови опікун. - Якщо чесно, не очікував, але дуже радий за тебе.

- Ні!  - вигукнув я і не впізнав власний голос. - Все не так.  Ти неправильно зрозумів.  Ми не зустрічаємося абощо. Просто вона допомагає мені де з чим.

- І з чим же? - чухає підборіддя дядько Сашко. Він явно не розуміє всю глибину ситуації, і це йому не подобається. Качок, одним словом.

- Я не хочу поки про це говорити.

- Це якось пов'язано з твоїми тренуваннями?

- Якими тренуваннями?  - роблю вигляд, що не розумію його.

- Судячи з усього, досить інтенсивними. Якщо це не любов і не секс... - не хочу чути таких слів від людини, яка мене виростила!  - ...то залишаються лише тренування.

Гаразд, я не вмію тримати покер-фейс, і брехун я посередній, тож, промовивши ці слова і поспостерігавши за моєю реакцією, дядько Сашко задоволено відкинувся у кріслі. Не думав, що він мене так швидко розкусить. Приречено хапаюся за голову, впершись ліктями в коліна.

- Я просто вирішив довести їй, що на щось здатний, - бурчу собі під ніс, але досить голосно, тим самим повідомляючи наскільки дорога мені Валя. - Я не хотів, щоб ти або ще хтось знав, бо соромився. Я розумію, що вів себе всі ці роки, як цілковитий бовдур. Я наплював на всіх. На тебе в тому числі. Але що найгірше, я наплював на себе. І я не слухав тебе, коли ти мені намагався це пояснити.

- І ти вирішив піти з дому, щоб змінитися.

- Та то Рита наполягла. І виявилося правильно. Якщо б я залишився вдома, то не зрушив би з мертвої точки.

- Дівчинка молодець. Мабуть, потрібно виписати їй премію за завзятість, - хитро примружився дядько Сашко. - А швидко вона притиснула тебе до нігтя.

- Що ти маєш на увазі? - в свідомість закрадається підозра, що хтось десь чогось не так зрозумів.

- Ну як же? Ви ж недавно знайомі, чи не так?  І ти вже готовий на такі звитяги заради неї...

- Я про Валю говорив, - швидко заперечую і відчуваю, що мої вуха, а з ними і обличчя, починають червоніти. Якого біса я несу?!

Дядько Сашко перестає посміхатися. Авжеж, тепер мова йде не про якусь ліву дівчину, а про його доньку. Розуміючи це, мимоволі утискую голову в плечі. Хтозна, як він відреагує.

- Про Валю, кажеш... А я вже і не сподівався... Ми з твоїм батьком часто жартували з цього приводу. Що поріднимося таким ось чином, - хрипким голосом зізнався опікун. - Ну що ж, я радий. Я справді дуже радий.

Я дивився на нього широко відкритими очима і не вірив у те, що бачу і те, що чую. Це, типу, благословення? Швиденько попрощавшись з директором, вийшов з кабінету. Звично пірнув під сходи і знову натрапив на Вітюню.

Дідько!  Потрібно якось змінювати свій маршрут.

"Старий друг" оскаженів.

- Я попереджав, щоб ти тримався від Маргарити подалі?

А я і тримався. Чесно. Поки ми були в залі, жодного разу до неї не підійшов. І в качалку не ходив. Навіть у вестибюлі не зустрічалися, щоб по каві випити. Але не встиг я і пискнути, як Вітьок продовжив:

- Я бачив вас в супермаркеті... - це коли це цікаво? - ...ти вирішив споїти її, урод? - а, тоді...

Як виплутуватися з ситуації, я не уявляв. Налякати його знову не вийде, ревнощі геть знесли хлопцеві дах. Я зрозумів це, коли побачив, як від своїх власних слів Вітьок скаженіє ще більше. Заперечувати наші з нею стосунки, було нерозумно. Тож залишилося лишень казати правду. Можна, навіть, майже всю.

- Ти говорив не підкочувати до неї шари, я і не підкочую. Ми спілкуємося як друзі. Тоді їй потрібно було купити випивку, і я допоміг. Як хлопця вона мене не сприймає, а я її, як дівчину...

В кінці я трохи скривив душею. Після останніх подій я усвідомив, що Маргарита насправді тендітна дівчина. Але щоб бути більш переконливим саме на останній фразі я зробив акцент.

Вітя довго вдивлявся в моє обличчя, ніби намагаючись зрозуміти, брешу я чи ні. Невже за п'ять років після закінчення школи він навчився спочатку думати, а вже після пускати в хід кулаки? Якщо так, то це дуже похвально. Для більшої переконливості я продовжив.

- У неї зараз немає хлопця, який би їй подобався.

А що? Я правду сказав.

Моя остання фраза здобула ефект, і Вітьок, нарешті, відпустив мою сорочку.

- Точно?

- Вона сама так сказала... Під час нашої минулої зустрічі, - поправляючи сорочку, почав я розповідь, - я зрозумів, що вона тобі подобається. І при нагоді запитав, що б було, якби вона дізналася, що нею цікавиться один хлопець. Вона відповіла, що такі відносини їй байдужі.

Та я віртуоз, блін, у питаннях напівправди!

Вітьок подивився на мене як на потерпілого.

- Ти запитав її, подумавши про мене? - в його голосі звучала така недовіра, що я відразу вирішив відповісти, ризикуючи отримати в морду.

- Це не заради тебе. А заради неї. Вона класна дівчина і заслуговує на щастя. А тобі вона, начебто, дуже подобається, тож я подумав, що ти не скривдиш її.

- Я ніколи не скривджу її, - швидко відповів хлопець.

Збентежений вигляд качка змусив хмикнути, що не залишилося непоміченим.  Вітьок відразу насупився.

- Чого щіришся?

- Не думав, що ти нормальний, - я знову десь загубив свій страх, не бачили його часом?  - Я думав, що тобі ніхто не цікавий, крім власної персони.

Тут я поринаю у спогади і кажу, чуючи свій голос як через шар вати.

- Маргарита гідна бути по-справжньому коханою. Я від щирого серця бажаю їй знайти свою людину.  Вона дуже чутлива, і вона багато пережила. Тому я не хочу, щоб вона страждала ще більше, - я роблю крок до Віті, і він відступає. - Не намагайся взяти її силою або нахрапом. Вона сприйме це як виклик.  Краще як-небудь пожартуй або спробуй заговорити.

- Ти думаєш, я не намагався?! - зовсім вже несподівано вигукує "старий друг", виводячи мене зі ступору. - Та вона ніколи не сміється над моїми жартами, не реагує на компліменти і не відповідає на питання. Просто поруч з нею я втрачаю будь-який контроль і веду себе, як справжній дурень. Наді мною вже всі тренери сміються, і навіть деякі клієнти. А вона, як ніби, нічого не помічає або не хоче помічати.

Отакої, ніколи не думав, що доведеться мені стати психологічною допомогою для мого сусіда. Але життя - не передбачувана штука. Останній місяць мені це дуже наочно показав. Особливо, коли в твоє життя вривається дівчина. У моєму випадку, навіть дві.

Я запитав, що конкретно говорив дівчині мій новий приятель, і коли він відповів, волосся стало дибки у мене на голові і забігало, як перелякані мурашки. Що й казати, жіноча увага дуже сильно розбещує незміцнілу чоловічу психіку. Навіть я розумів, що так залицятися до дівчини не можна.

***

Маргарита

Юля загадково посміхнулася, поставивши переді мною чашку чорної без цукру. Я не надала цьому особливого значення, бо будь-яка посмішка дівчини для мене справжнє щастя. Починаю уявляти, як ми сидимо на моїй кухні і, сміючись, п'ємо каву, як раптом з моїх несміливих фантазій мене вириває фраза:

- Діма так змінився останнім часом. Ти помітила?

Скептично вигинаю брову, всім своїм виглядом показуючи, що доля цього індивіда мене ані трохи не цікавить, отже нічого такого я не помічала.

- Ви ж подружилися, - не питає, а стверджує подруга.  - Він часто впускає тебе раніше. Я думала, ви разом тренуєтеся.

Ну і що їй відповісти? Мозок похабцем шукає найбільш прийнятну відповідь.  Ну чому в присутності подруги думки перетворюються на кисіль? Тут на допомогу приходить зовсім вже несподівана обставина. Мене гукає Віктор. Не шльопає по дупі, не підколює, не підкрадається, а просто кличе на ім'я.

Я повертаюся до подразника і злобно зиркаю на нього, як ніби він зараз перервав дуже важливу розмову, а не врятував мою шкурку.

- Можна з тобою поговорити?  - принц нашого спортклубу схвильовано заглядає мені в очі.

Звісно, дорогенький мій! Давай поговоримо. Аби здихатись іншої, більш слизької і небажаної розмови.  Якось ми з пельменем не обговорювали, що будемо говорити оточенню про його метаморфози. Тому до того часу, вибач Юленько, але я не можу тобі нічого відповісти.

З майже щирим жалем в очах повертаюся до подруги і знизую плечима. Мовляв треба йти, вибач.  Юля з розумінням киває і ховає мою чашку за стійку.

Віктор веде мене на кухню для персоналу, вона якраз поруч з Дімкіною кімнаткою знаходиться. Мимоволі кидаю погляд на двері. Дивна поведінка принца злегка нервує. Цікаво, підопічний прийде мені на допомогу, якщо я закричу. Щось підказувало, що сто відсотків підтягнеться. І це, в свою чергу, чомусь допомогло розслабитися.

Зайшли на кухню, Віктор прикрив за собою двері і розвернувся до мене. Погляд у нього був незвично серйозним. Ой, чує моя матка. Нехай вона у мене зараз вже не болить, але все ще дуже добре чує... щось недобре.

- Марго, - прочистивши горло, знову звертається до мене Віктор. - Ти пробач мені за минуле. Я просто не знав, як сказати це... інакше. Я дурень, звичайно...

Плутані вибачення хлопця ввели в ступор, але виявилися приємними. Здорово, коли ідіот визнає, що він дурень. Ну ж бо, що ще нам скаже цей перець?

- ...Якось загладити свою провину. Ти мені подобаєшся, Марго. Можна запросити тебе на вечерю?

А?