Глава 11. У кішки також є душа

Маргарита

Повірити не можу, що таке могло статися зі мною. Яка ж я дурна! І зараз ганебно втекла. Але дозволити їм побачити мої сльози я не можу. І як на зло, поруч ще й мій піддослідний кроль опинився. Тримайся, Марго, тільки тримайся.

Діма, слухняно слідував за мною, зупинився, коли ми пройшли повз комірчину охоронця і опинилися в широкому темному коридорі.

- Чого встав? - рикнула на нього. - Ходімо. Будемо міряти відсоток жиру в організмі.

- Встигнемо, - хрипко сказав він, наче це він зараз розплачеться.

І тут сталося щось зовсім вже несподіване. Я була оповита. Оповита жаркими обіймами. Ніс уткнувся в ключицю, а я перелякано дивилася в простір, виглядаючи з-за плеча хлопця. Це на підборах я з ним майже одного зросту, а так... Однією рукою він притиснув мене до себе, а іншою провів по волоссю, і завмер.

Він що серйозно? Думає, я так просто розревуся?

І знову проводить по волоссю. У носі зрадницьки защипало, а горло здавило. Схоже, все ж таки, розревуся. Я схопилася обома руками за футболку на спині і опустила голову, глибше зариваючись в його грудях, щоб ніхто не чув мій лютий і жалібний рик. Сльози вже неможливо було зупинити. Дуже скоро футболка Діми промокла. Він не заспокоював мене, не говорив, що все буде добре, просто міцно тримав і час від часу проводив рукою по волоссю.

Поступово думки, сплетені з жалості до себе і розчарування в людях, які скакали в моїй голові, як блохи на вбитій курці, заспокоїлися. Я завмерла. А потім повільно, намагаючись більше їх не турбувати, відсторонилася від хлопця.

Поглянувши на футболку, жахнулася. Оце я поплакала.

- Я виперу, - мовила, піднімаючи погляд на свою "жилетку".

- Машинка випере, - хмикнув хлопець, злегка скуйовдивши мою маківку. - Пішли вже, а то твій дядько Федір вже пару разів визирав.

Ангеліна Едуардівна дала мені ключ від своєї комірки на початку минулого семестру, коли я з її стусана активно пірнула в наукову діяльність. Серед іншого, в арсеналі моєї кураторки був якісний дорогущий каліпер*. Я хотіла ним скористатися, бо мені не подобалися темпи, з якими пельмень втрачав вагу. Надто вже стрімко це відбувалося. Можливо, я його недогодовую, і замість жиру він втрачає м'язи.

- Ну, от, - записуючи показник, бурчу собі під ніс, - дні через три контрольний замір зробимо і виведемо тебе на чисту воду.

- Не розумію, чого морочитися, хіба погано, що я швидко худну? Я ж для цього і корячуся.

Благо, що знаходимося ми зараз в кабінеті моєї вельмишановної кураторки. Швидко знаходжу плакат з результатами неправильного схуднення і починаю лекцію про те, як можна "з'їсти власні м'язи".

І тут, зовсім вже несподівано, проскакує думка, що після появи підопічного в моїй квартирі це перша меланхолія за кілька тижнів. І судячи з кількості тижнів, так бурхливо я відреагувала не лише через слова Лізи.

***

Діма

Лежу в ліжку і втуплююсь у стелю. Через відкрите вікно час від часу доноситься шелест шин машин, що проїжджають повз, відлуння розмов і сміху веселої компанії, музика. Вже глибока ніч, але місто як і раніше живе своїм літнім життям, не бажаючи засинати. А я втуплююсь у стелю.

Зовсім недавно я згадав, що так і не передзвонив Валі, але нічого, передзвоню їй завтра. Не думаю, що застав би її. Вона напевно зі своїм хлопцем. Та й не можу я зараз їй посміхатися. Надто вже дивно я себе відчуваю.

Обіймати дівчину, що плаче, так хвилююче. Рита виявилася такою маленькою, коли я обхопив її. Але в той самий час такою лютою. Коли вона схопила мене за футболку, ненавмисно подряпавши шкіру на спині, я ледь не зашипів від болю. Коли простогнала щось мені в груди, щоб не закричати в голос, я подумав, що вона розірве-розгризе мене на частини. Я злякався. Злякався, що не зможу утримати її, а тому притискав щосили. І гладив по голові, намагаючись заспокоїти. Мені здавалося, що в руках я тримаю перелякану кішку, відпустивши яку, буду пошматований.

Я не був упевнений, що вчиняв правильно, коли обіймав її. Але мені подумалося, що дівчині повинно бути зараз по-справжньому погано. А що ще я можу зробити, щоб підтримати її?

Моє серце досі не може заспокоїтися. Навіть, коли я побачив, що Рита, начебто, прийшла до тями, я не зміг заспокоїти його остаточно. Як посміли ці двоє образити таку тендітну, добру, чутливу дівчину? Вона ж, як сонце, світить всім довкола. Її невгамовний позитив такий заразливий.

А ще вона надзвичайно сильна. Я не про фізичну силу, а про самоконтроль говорю. Якщо б у мене сталося щось подібне, я б, напевно, довго не зміг би заспокоїтись. А вона... Скільки ми там стояли? Хвилин п'ять, десять? І ось вона вже дивиться на вимазану тушшю футболку і обіцяє випрати. А в її бездонних чорних очах світяться холодні зірки. Я розумію, що футболку вже не врятувати, тому що на її обличчі немає жодного потьоку. Але мені байдуже. Тому що вона вже не плаче.

Я був щасливий в той момент. Рита більше не плаче. Я самовпевнено вирішив, що це я допоміг їй заспокоїтися, але потім зрозумів, що все завдяки її внутрішній силі.

...Я не помітив, коли за вікном все стихло. До тями прийшов від гуркоту сміттєвоза і побачив, що за вікном уже сіріє. Скоро світанок. Скоро до кімнати увірветься Рита з незмінною склянкою води з лимоном. Я розумію, що за цей час вже дуже звик до такого початку ранку. Але сьогодні мені захотілося все змінити. Мені захотілося зробити дівчині приємно. Сьогодні я пригощу її підбадьорливим напоєм.

Швидко одягнувся і, намагаючись, якомога менше шуміти, вибрався на кухню. Цікаво, скільки лимонного соку вона додає в склянку? Довелося експериментувати, щоб визначити. Перший мій досвід виявився занадто кислим. Довелося випити самому. Виявилося, що на склянку достатньо всього кілька крапель ароматного соку.

Я постукав до кімнати Рити, але відповіді не почув. Ввійти без дозволу не наважувався, хтозна, як вона спить. Постукав знову, але відповіддю мені знову була тиша. Я постукав і покликав її, просячи дозволу увійти. Знову тиша. Гробова. Всередині заворушилося занепокоєння. Надто вже тихо було в кімнаті. Хоч би покрутилася на ліжку, хоч би побурчала зі сну: "Звали, спати не заважай".