Глава 9. Нас не кохають? Будьмо!

Маргарита

Рада відзначити, що з переїздом вареника до мене, справа, нарешті, зрушила з мертвої точки. Контрольний замір будемо робити в кінці тижня, але я вже бачу зрушення. По-перше, з кожним днем ​​зростає витривалість. Друге - хлопець непогано розпрямився. Не здивуюся, якщо наприкінці нашого марафону він ще й підросте. Треба йому вправи на турніку додати для експерименту. Ну і, як будь-яка дівчинка, не можу не дивитися на руки. Тут жир стрімко - прям аж завидки беруть - перетворюється на міцні м'язи.

А ще я вирішила вести докладний щоденник процесу. Раптом знадобиться. Адже мені ще диплом писати. А тут такий чудовий піддослідний кроль. Навряд чи мені ще коли-небудь трапиться така нагода.

І взагалі в житті у мене почався непоганий підйом. Кураторка пішла-таки у відпустку, і я зі спокійною совістю можу працювати в тренажерній залі цілий день. Я стала повноправним тренером на заміну, коли Коля пішов у відпустку, а потім і Аню замінюватиму. Досвід плюс грошики. Ура, ура, ура!

- А ось і підопічний власною персоною, - не боячись, що мене хтось почує, вголос констатую я, - але щось надто сумний іде.

Нажаль моя дотепна репліка залишилася без належної уваги. Підопічний навіть не хмикнув. У першому дзеркальному залі зламався кондиціонер. І схоже Дімі довелося наводити марафет після приїзду ремонтників. Піт котився по обличчю великими краплями, і футболка майже наскрізь промокла. Але не втома була причиною його стану.

- Чого такий сумний? - спробувала проявити турботу. - Ходімо до Юлі кави поп'ємо.

- Як можна пити каву в такий час? Задовбала ця спека, - ліниво промовив хлопець. - Нічого робити не хочеться.

Так, погодка останніми днями ще та. До обіду шпарить сонце, а після - стіною йде дощ. Прямо, як в тропіках. Духота змінювала спеку. І лише зо дві години на світанку можна було нормально існувати без кондиціонера.

- Тоді ходімо до мене. У тренажерці добре. Кондішини на повну потужність працюють.

- У тебе вічно народу повно товчеться, - зкривився Діма.

- А ти думаєш, я тут тиняюсь тому, що у мене народу повно? Тррясця, та що я тебе вмовляю?

- Ну гаразд, прийму запрошення.

Зі швидкістю ніндзя - ну, тільки товстого і неповороткого - пірнув вихованець в заповітні двері. Коли зайшла слідом за ним, побачила, що сардель розвалився на першій-ліпшій лавочці. Очі прикрив тильною стороною руки. Таким я його ще не бачила. Навіть коли випльовував легені під час пробіжки або коли я в перший раз зарядила кругову на цілу годину, його так не трясло.

- Ти чого? - сіла навколішки поруч із ним і поклала руку на лоб, може тепловий удар.

- Якого біса? - раптом схлипнув хлопець. - Ну чому я почав так пізно? На чорта вона взагалі поверталася? Тепер все це марно.

Ти не подумай, я дівчинка не дурна, відразу збагнула, в чому справа. Але, чесно кажучи, що сказати в такій ситуації уявлення не маю. Мене обламували в житті, і не раз, тож точно знаю, що в цей момент, що б не зробив і не сказав "голос розуму", все байдуже. Існує лише один безвідмовний засіб.

- Добре, - киваю зважившись. - Сьогодні будемо пити. Поки ти не заспокоїшся або поки не скажеш "досить". А краще, і те й інше.

- З чого б це? - Діма прибрав руку з обличчя.

- Ну, судячи з твого стану, дама серця дала відкоша.

- Ні, - буркнув хлопець, - щоб отримати відкоша, потрібно хоч в коханні зізнатися. Зі мною ж просто поділилися радісною звісткою про те, що вона, нарешті, знайшла хлопця своєї мрії.

- Теж не мед, - киваю зі знанням справи. - Я ось теж з жахом думаю, що вона раптом...

- То це дівчина? - раптово підскакує пельмень на лавці. - Коло підозрюваних звужується.

- Та йди ти! - беззлобно штовхаю хлопця в плече і сміюся. - Теж мені, Шерлок Холмс.

- То твоя пропозиція ще в силі? Ну, про набухатися?

- Фу, як не культурно. Ми не бухати з тобою будемо, а дезінфікувати душу, щоб ніяка зараза не псувала нам нерви.

***

Діма

Не повіриш, у мене, здається, вдруге в житті з'явився друг. І це знову дівчина. Ритка - це просто щось. Я зовсім не очікував від неї такого. Після нашої розмови в качалці, мене реально попустило. Я, хоч і ненадовго, відволікся від думок про Валентину. І вона, врешті-решт, вмовила-таки спуститися до Юлі за кавою.

Звичайно, в холі стояв автомат, який продавав різноманітні рідкі смаколики типу латте і капучіно, але тренерка мене на гарматний постріл не підпускала до них. Зате проти Юліної "чорної без цукру" нічого не мала проти.

До речі з Юлею вони хороші подруги. Чи може бути таке, що Маргарита сохне за нашою адміністраторкою? Адже більше з жіночою статтю вона наче не спілкується, як, в принципі, і з чоловічою. Ну, крім мене...

Попили кави і розбрелися по робочих місцях. Мій шлях зараз лежав у кабінет до дядька Сашка. Про щось опікун хотів зі мною поговорити. Звично пірнув під сходи. Це, так би мовити, короткий шлях. В іншому випадку, довелося б проходити повз зали карате і боксу. А я, зі зрозумілих причин, цього робити не люблю.

Але цього разу фінт не вдався, і я сам зіграв з собою поганий жарт, бо під сходами на мене чекав Вітьок. Довго ж він мене не чіпав. Що ж зараз змінилося?

Громила схопив мене однією рукою за барки і штовхнув до стіни. Потилицею я приклався знатно, але вдав, що нічого не сталося. Не хотілося зайвий раз його радувати. "Старий друг" цього разу вирішив відразу перейти до справи, без попередньої розминки мого носа.

- Слухай, малий, ти чого біля Ритки крутишся? - від цього питання очі мої полізли на лоба.

Ні фіга собі, поворотець. Це що ж? Супермену подобається моя тренерка? Уточнювати, мабуть, не буду. Зуби мені мої ще знадобляться вівсянку і сирок їсти. Хоча, до біса, їх і без зубів можна проковтнути.

- А тобі яке до того діло? - ну я знахабнів!

- Ти що, зовсім страх втратив, малий?! - заревів Вітьок.