Глава 7. Давай жити дружно... разом

Діма

Лежачи в своєму ліжку, згадував події ночі. Заснути, незважаючи на втому, чомусь не виходило. Перед очима стояла широченна посмішка Рити, від якої мені стало недобре. Вона нічого не сказала, але мені і без того було зрозуміло, що технічність моєї стійки не залишилася непоміченою.

Насправді, стійка, а також уміння ухилятися від ударів і симулювати втрату свідомості все, що залишилося від колишніх бойових навичок.

Я не пам'ятаю, як заснув, але виспатися в цей день доля не дала. Наполегливий дзвінок телефону вирвав з обіймів Морфея о пів на сьому ранку. Не в змозі розліпити очі, я на дотик схопив слухавку і сонно проскрипів "Алло".

- Я не зрозуміла, ти де?! - шаленіла тренерка десь, куди мені точно було не треба. - Я до тебе вже хвилин десять достукатися намагаюся.

- Я вдома, - несподіваний закид змусив прокинутися. Краще б я не прокидався! Сорокакілограмовою кувалдою по голові стукнуло похмілля.

- Якого біса ти вдома, якщо я чекаю тебе тут?

- Але у мене вихідний, - спробував виправдатися я.

- Тренуванням на це глибоко фіолетово, - продовжувала лютувати Ритка. - А ну ноги в руки і сюди!

- Я не хочу тренуватися при сторонніх.

- Що за дитячий садок?... - почала було вона, але раптом різко заспокоїлася. - Гаразд. Дуй в той самий парк. Тільки підтюпцем. Я чекаю на тебе.

Нічого не вдієш, довелося вставати. Дядько Сашко неабияк здивувався, побачивши мене біля дверей в спортивному костюмі.

- Ти куди це з самого ранку?

- З другом зустрітися треба, - намагаючись не дивитися йому у вічі, буркнув я.

- З другом? - перепитав опікун, але я не став чекати доки він доміркує, швиденько закривши за собою двері.

Бігати з пульсуючим болем в голові - те ще задоволення для мазохіста, яким я, на жаль, не був. Ритку застав за розтяжкою. А ось це видовище по-справжньому приємне. Вона помітила мене здалеку, але перериватися не стала. Мабуть, і справді, пишається своїм тілом. Коли я підбіг ближче, то побачив, що вона широко посміхається, перекочуючись з ноги на ногу.

- Ну привіт. Видос у тебе той ще.

- Дякую, - важко видихнув я. - Стараюся.

- Гаразд, ну їх ті розшаркування. Я хотіла серйозно з тобою поговорити. Ти навіщо взагалі затіяв всю цю тяганину? - і вона вичікувально подивилася на мене. Ну, ні фіга собі, доброго ранку. Хто ж таке з похмілля обговорює? Ось якщо б вчора після всього випитого...

- Я ж казав уже. Накачатися хочу для дівчини... яка... в яку... закоханий...

Чорт! Невже я це вголос сказав?! Це, здається, перший раз, коли я взагалі сформулював цю думку. Але чому перед нею?!

- Яка, до того ж, твоя зведена сестра. Пробач вже, я попитала... - я знизав плечима: секрету в цьому немає. - Але я не можу зрозуміти, чому ти ховаєшся від усіх? З Олександром Сергійовичем у вас, начебто, хороші стосунки. Судячи з того, як він про тебе відгукується. То чому ти йому не розкажеш?

- А тому, - заливаючись соромом, вигукнув я, - що тоді він почне мене підтримувати. А я цього не витримаю. Я так довго ігнорував все це... його... що мені просто соромно. Він класний мужик. І він все зрозуміє... згодом. Але поки що я не можу.

- Даремно, скажу я тобі, з цього таку таємницю робиш. Як би потім чого не вийшло. Таємниці вони такі, - "зі знанням справи" мовила Маргарита. - Залишають місце для фантазії, а фантазія у багатьох людей...

- Коротше, навіщо ти взагалі затіяла цю розмову?

- Мені здається, що ти несерйозний. А я не люблю працювати з несерйозними людьми. Особливо тоді, коли сама викладаюся по повній. Скажи чесно: ти дотримуєшся дієти, яку я тобі розписала?

- А... ммм... в цілому... - і на біса я глянув в ці чорнючі очі? У них я завжди виглядаю паршиво. - Ні.

- Я так і знала. - Рита дістала з кишені свій смартфон і комусь зателефонувала. - Алло, Машуль, привіт дорогенька. Вибач за ранній дзвінок... А? Ти ще не лягала? Щастить тобі. А я ось мала необережність заснути на годинку-другу, тепер ось похміллям мучуся, - вислухавши відповідь, вона дзвінко засміялася. - Чуєш, сонце, мені тут для роботи потрібно дати притулок одному хлопчині. Не проти, якщо я в твоїй кімнаті поживу?... Дуже добре! Добре відпочивай. Цілую!

Це що зараз було? Вона хоче, щоб я до неї переїхав, чи що? Але замість цього питання я задав інше:

- Подружка твоя?

Ритка спочатку ніби як кивнула, а потім, мабуть, зрозуміла, в якому я сенсі.

- Ні, сусідка, - буркнула вона. - І вона не в курсі моєї орієнтації. Чи ти вважаєш, що я бігаю вулицями та всім розповідаю про це?

- Не знаю. А як ти тоді знаходиш таких, як ти? - я не знаю, чому раптом завів цю розмову. Не те щоб ця тема мене занадто цікавила, але все ж Маргарита в деякому сенсі була для мене загадкою.

- Точно так само, як і всі інші, - ображено буркнула вона, а потім, раптом знову перемінилась й пирснула. - Я тут згадала про панду кунг-фу... Це значно розширює спектр наших тренувань.

Кінчики пальців заклякли. Що це? Я вмираю? Краще б так. Невже ця дівчина ще й в бойових мистецтвах розбирається? І тепер стане для мене тим безжальним тренером зі старого бойовика, який знущається над своїм учнем і вдень і вночі? Вночі? Ні-ні. Я передумав!

- Я... я не можу переїхати до тебе. Що я скажу дядькові Сашкові?

- Мені це глибоко фіолетово, - відрубала Рита. - Це моя умова: якщо ти хочеш продовжувати тренування, то просто зобов'язаний переїхати до мене. Так мені буде легше тебе контролювати. Плюс якийсь час ти зможеш приховувати від оточення свої зміни, як і хотів.

Звичайно, в її словах був сенс. Я ж рішуче налаштований. Чи не так?

Увечері я повідомив опікуну про свій намір переїхати. Збрехав, що друг попросив доглянути за квартирою під час його відсутності. Відзначив також, стікаючи холодним потом, що не прошу дозволу, а доводжу до відома, адже питання вирішене. Дядько Сашко гучно розсміявся і сказав, що не проти, тільки нагадав про борг перед суспільством, а конкретно перед ним. Зітхнувши з полегшенням, пообіцяв не прогулювати роботу в залі.