Глава 4. Освідч... тобто, спогад у сердечку

Діма

Стягнув жовтого зрадника на перший поверх і включив. Він голосно завив, але шум не здатний заглушити пульсацію у мене в голові. От стерво! Чого вона докопалася. Тренер, начебто, лояльним має бути. Хіба ні? Чи вона вважає себе майстром зі старих бойовиків, який вічно гнобить учня всілякими глузуваннями? Немає в мені ста кілограмів. Я це точно знаю! Може, даремно я до неї звернувся? Чим мені допоможе ця курка малолітня? І нехай фізичної сили в ній, як в термінаторі, але це не означає, що вона і тренером може бути... Втім, вибір у мене невеликий.

Покатавши жовтого ще трохи, я все ж таки заспокоївся і вирішив, що нехай говорить і думає, що хоче. Я налаштований рішуче, і перешкода у вигляді тренера зі сволоцьким характером мене не злякає.

Поки копошився в підсобці, почав підтягуватися народ. Бачити нікого не хотілося, тому я тихенько змотався додому. Пожалів, звичайно, що не взяв номер в того дівчати, але нічого, не загубиться. В одному ж місці працюємо.

Повернувшись додому, побачив на кухні Валю. Після вчорашньої розмови було трохи ніяково знаходиться поруч із нею. Тим паче, що погляд її, як у цуценяти не давав мені спокою. Що це? Жалість? Розчарування? Образа? Співчуття?

...Еге ж, співчуття. Після декількох хвилин мовчання подруга вибачилася за те, що змусила похвилюватися за неї. А потім почала довге оповідання про своє життя з матір'ю й вітчимом. До речі, вітчима вона теж кликала "ПапА". Для мене це якось дивно. У мене, наприклад, і думки не виникало назвати дядька Сашка татом. Хоча він і піклувався про мене більшу частину мого життя. І, на мою думку, відмінно впорався з роллю батька.

Слухати Валю було цікаво і боляче. Боляче від того, що подруга живе повним життям. Захоплюється грою на гітарі і дайвінгом. Має купу друзів. Добре вчиться. Полюбляє подорожувати.

Таке відчуття, що вона проживала всі ці роки за нас обох, а мені дісталися смуток і розчарування для двох. Що, чорт забирай, я зробив зі своїм життям? Як перетворився на безформну амебу? Від цих питань в моїй голові, стало важко, і я опустив голову на складені на столі руки.

- Дімо, що трапилося? - перервалася на півслові Валя.

- Я і сам не знаю, - буркнув я, не піднімаючи голови. - Просто мені погано.

- Може, тиск? У папА, коли були проблеми з вагою, часто піднімався тиск... Ох, пробач...

Від цього її "пробач" стало ще гірше. Так, вона порівняла мене з п'ятидесятирічним мужиком. Це неприємно. Але те, що вона "раптом згадала", що не хотіла мене ображати натяками на зайву вагу, зачепило в десять разів сильніше.

Але для неї, і тільки для неї, я здатний таке зробити: посміхаюся і, хитаючи головою, кажу, що вибачатися нема за що. Що, можливо, вона має рацію. Кажу, що піду до своєї кімнати. Але цього разу Валентина мене не відпускає.

- Ні, - суворо заперечує вона. - Ми підемо гуляти. Тобі необхідне свіже повітря.

Тільки заради неї готовий я піти на це.

Подруга тягне мене до старезного парку, який за часів нашого дитинства був місцем для прогулянки вихідного дня. Дядько Сашко водив нас туди. Дорогою в кіоску купував нам морозиво. Але поки ми доходили до пристойної лавочки, ласощі вже закінчувалися, і ми з Валькою просили ще.

Цього разу дорогою нам не зустрівся кіоск з морозивом. Та й крамничок в парку, схоже, не залишилося. Ми йшли по розтрісканому асфальту і часом перемовлялися, згадуючи минулі дні. І тут я чую:

- Ді-імка-а! - до нас на крейсерській швидкості наближалася моя новоспечена тренерка.

Як вона примудряється пересуватися з такою швидкістю на таких підборах?! І чого вона кличе мене, як старого знайомого?

- Не повіриш, - видихає вона, нахилившись, щоб віддихатися, - по дупі впізнала. Я після вчорашнього її ні з чиєю не сплутаю. - А потім раптом різко випрямляється. - Ой, у мене ж білизну так видно. Спасибі, що сказав, - і дівчина весело мені підморгує.

Шо?!

Дивлюся на неї, як на потерпілу. Переводжу погляд на Валю. Брови подруги підлетіли вгору, і навіть рот злегка відкрився від подиву. А дівчисько, простеживши за моїм поглядом, вже тягне їй клешню.

- Привіт. Мене Маргарита звуть. Ми з Дімою в одній залі працюємо. Я в академію бігла, коли його ду... гхм... тобто, вас помітила. Дай, думаю, привітаюсь і нагадаю, що мене завтра і післязавтра в залі не буде. Тож дай-но мені свій номерок для зв'язку.

Останню фразу Рита казала вже мені, дістаючи з сумочки смартфон.

***

Валентина

Неприйнятно! Така fille vulgaire*! Хочу запитати у Діми, звідки у нього такі знайомства, але з боку це може виглядати, як ревнощі. І я трохи соромлюся. Але до біса сором'язливість, мені дійсно важливо дізнатися, хто вона.

Чекаю, поки ця особа зникне, і торкаюся ліктя друга. Він чомусь здригається і з подивом дивиться на мене. Від цього ніяковію ще сильніше і, мотнувши головою, повертаюся і йду далі. За мить Діма мене наздоганяє.

- Ти чого надулася? Ця потерпіла налякала? Я сам отетерів, коли вона раптом закричала.

- А хто ця дівчина? - акуратно питаю я.

- Та ненормальна якась, ти ж бачиш. Я її вчора вперше в житті побачив. Збила мене з ніг, поки я ганчірку полоскав. Ледве викрутився, щоб відро не перекинути. А то таке фіаско було б...

- То ви не друзі? А навіщо тоді вам телефонувати одне одному?

Після мого питання Діма змінився в обличчі, і я зрозуміла, що зараз він буде мені брехати. Отакої. Він нечасто мені брехав, але з досвіду знаю, що робити цього він не вміє абсолютно. Вислухавши якусь нісенітницю про прибирання в тренажерній залі, я надулася ще більше. Нехай знає, що я йому не повірила.

Але хлопець на подив швидко розслабився і різко перевів розмову в інше русло, побачивши на горизонті наш улюблений горбатий міст. Як наче й нічого не було, він схопив мене за руку і потягнув шукати наші з ним ініціали на перилах.

Ніколи не могла довго на нього злитися. Дімка не змінився... ну, майже. Це пузо, ці похилі плечі і... товста дупа. Оку реально нема за що зачепитися.