Пузань

Глава 2. Велика дупа й повернення кохання

Маргарита

Бігла стрімголов, бо безсовісно запізнювалася. Юленька дала мені ключ під чесне слово, а я, трясця, спізнююся. Ну що я за людина нещаслива така?!

Підбігаю до комплексу. На порозі стоїть моя Юленька і завсідник Юлій Іванович. Дівчина розважає тезку, як може, чарівно посміхаючись на його брудні жарти.

Підлітаю, червоніючи і вибачаючись, відмикаю замок і відчиняю двері. Лечу далі, але одразу ж натикаюся на товсту дупу якогось мужика.

Я намагалася загальмувати, чесно, але швидкість, що була розвинута мною, не дозволила зробити це вчасно. І ось ми стрімголов летимо через відро з водою, над яким він схилився. Як ми не перекинули те відро, я не уявляю. Чесно кажучи, я вже представила себе в калюжі з брудною водою верхи на цьому товстому хрякові... Але зверху чомусь опинився він. І виявився він набагато молодшим, ніж мені здалося в першу мить.

- Ти що здуріла? - вилаявся він. - Мало не вбила! Дивись куди преш!

- Дімо, це ти? - почула я здивований вигук Юленьки. - А чого ти тут? Якщо б знала, що хтось є, я б постукала.

Хлопець піднявся і сунув руки в кишені. Хоч би піднятися допоміг, джентельмЄн, трясця.

- Дядя Сашко припряг. Я тепер працюю тут, - буркнув хлопець. - Вибачте, Юліє Володимирівно, я не знав, що у вас ключа немає. Я б залишив двері відчиненими.

- Ну, раз ми тепер колеги, можеш називати мене Юлею, - посміхнулася подруга, а потім кивнула відвідувачеві на двері роздягальні, пропонуючи пройти.

Так, їй уже двадцять п'ять, але на Юлію Володимирівну вона ніяк не тягнула. Хлопець кивнув, але нічого не відповів. Він повернувся до свого відра, а я все продовжувала сидіти на підлозі, як повна дурепа. Юля підскочила до мене і простягла руку.

- Ти не забилася? - співчутливо зазирнула в очі і посміхнулася.

- Ні, все нормально, - чомусь зніяковіла я, приймаючи її допомогу. - Дякую.

Ну, насправді, чому я зніяковіла, я знаю. Просто Юля мені подобається. Дуже. І якщо б вона не була на шість років старшою, то я б обов'язково їй повідомила про це. Не думаю, що вона сприймає мене, як дорослу людину і, відповідно, романтичне кохання від дитини теж не прийме. Не кажучи вже про те, що ми обидві дівчини.

Та-ак. Даю п'ять хвилин на збирання щелепи з підлоги.

Ні, я не лесбійка. І я не розчарувалася в хлопцях або щось на кшталт. Я стовідсоткова бісексуалка. У мене був один хлопець і одна дівчина. На цьому мій романтичний досвід вичерпаний. Я, до речі, все ще спілкуюся і з першим, і з другою. Ми, типу, друзі.

У цьому спорткомплексі працюю вже півроку. Олександр Сергійович прийняв мене за протекцією моєї кураторки помічницею тренера. Тож, після випуску я не буду смикатися, як мої однокурсники. У мене вже є пригріте місце.

Поки Юля відшкрібала мене від підлоги, прибиральник кудись випарувався. Я роззирнулася на всі боки і пішла слідом за адміністраторкою до стійки ресепшн.

- А хто це взагалі був? - поцікавилася я, спираючись на стійку і заглядаючи за неї. Знаю, що там приховано кілька пляшечок з водою.

- Це Діма, прийомний син Олександра Сергійовича, - кивнула в бік підсобки Юля.

То он куди він змився.

- Не знала, що у нього є діти. Та ще й такі...

- Не спортивні? - з посмішкою допомогла мені пристойно закінчити фразу дівчина.

- Ага, - кивнула я. - Саме так. Неспортивні.

- Ну, я подробиць не знаю, - знизала плечима адміністраторка, гортаючи графіки занять і звіряючи їх з розкладом. - І це ж не наша справа, чи не так?

Ось за що я її люблю, так це за неймовірну толерантність і доброту. У такі моменти так і підмиває сказати про свої почуття. Ось тільки боюся, що відшиє вона мене в такій самій м'якій манері. Що робити потім буду, не уявляю.

Дивлюся на годинник над стійкою. Без чверті вісім. Скоро Коля прийде, а у мене ні чорта не готове. Я голосно зойкнула і побігла до зали. Вчора, коли йшла додому, залишила там неабиякий гармидер, але було вже так пізно, а мені сьогодні після обіду тези до моєї наукової роботи здавати. Вночі складала, та так захопилася, що вранці проспала. Тому і запізнилася.

Влітаю до приміщення, кидаюся до місця, де був безлад, але такого не знаходжу. Що за...? Ні, я не засмучена. Це я так здивування висловлюю, чесно! Оглядаю залу, оцінюючи. Скрізь ідеальний порядок. Невже той хлопець, Діма, постарався? О котрій же він прийшов, щоб весь чортів комплекс вилизати? Гантельки, трясця, як під лінійку викладені. І взагалі, це повинна була зробити я.

Стрибаючи через сходинку, знову спустилася до стійки.

- Юль, а де цей Ді... прибиральник?

- Проблеми в залі? - стурбовано глянула на мене адміністраторка. - Він пішов хвилин п'ять тому. Зараз я йому подзвоню.

- Ні, не треба... Я іншим разом...

***

Діма

Зайшов додому і поплентався на кухню. Їсти хотілося так, що готовий був зжерти слона. Дядя Сашко був уже в костюмі. Він заглянув до кухні і пробасив:

- Ти чого тут? А як же робота?

- У залі порядок, тож мені не обов'язково стирчати там. Увечері сходжу ще раз. Ми ж графік роботи не обговорювали. По-моєму, так буде найкраще. Нашо мені там тинятися весь день?

- А раптом терміново потрібно буде щось прибрати? - скептично підняв розітнуту брову опікун.

- Подзвониш. До зали п'ять хвилин льоту.

- А не облітаєшся? - хмикнув дядько Сашко.

- А у вас там часто трабли трапляються? - не відступався я.

- Гаразд, як хочеш, - махнув рукою директор і пішов у своїх справах.

Це була маленька, але все ж таки перемога. Я нагріб смаколиків на тарілку і побрів до комп'ютера. Коли прийшов до тями, поруч зі мною стояла вже третя тарілка.

До речі, до тями мене привів телефонний дзвінок. Я взяв свого маленького друга і побачив радісну фізію опікуна. Це ми в горах були два роки тому. Після цього я зарікся кудись їздити з ним, адже я там мало не помер.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше