Глава 1 Як я став жиробасом

Діма

Трясця, зав'язка в цієї історії може видатися банальною, але мене так і підмиває її розповісти.

Мене звати Діма, мені 21 рік, і я невдаха по життю. Чому, не знаю, так уже склалося. Хоча прийомний батько і хотів виховати з мене нормального чоловіка, але у нього з того нічого не вийшло. Але давай по черзі, а то якийсь зовсім незрозумілий початок виходить.

Я народився в невеликому містечку, не буду говорити його назви, тому що це абсолютно ніяк історії не стосується. І був я звичайним хлопчаком. Але так сталося, що батьки мої загинули. Нещасний випадок на виробництві. Мені було п'ять років. Крім них, родичів у мене не було, а тому на горизонті активно замаячив дитбудинок.

Але тут з'явився дядько Сашко. Він був другом мого батька. Кілька разів приїжджав до нас в гості зі своєю донькою Валею.

І запропонував мені дядько Сашко жити з ними. Я, звичайно, відразу погодився. Хоч і малий був, але не дурень, відразу здогадався, що в дитбудинку життя не цукор. Ну а новий опікун, хоч і виглядав, як грізлі-людожер, дядько цілком добродушний.

З тих пір стали ми жити втрьох. Дядя Сашко, Валька та я. Що стало з мамою Валі, я не знаю. Кілька  разів запитував, але по їх кислим фізіям, зрозумів, що історія там темна, тому спроби припинив.

Жили ми дуже дружно. З дівчиськом були практично одного віку - я всього на вісім місяців старший від неї - тому грати удвох нам було дуже весело. До того ж Валя - як би це сказати - коротше кажучи, закохався я в неї. Вона була дуже класна: гарна, добра, а ще смілива. А вже яка весела. Ми не розлучалися. І в садку, і вдома.

Коли прийшла пора йти до школи, з'явилася мама Валі і забрала мою найкращу подругу і перше кохання в одній особі з собою до Франції.

А, забув ще розповісти: дядько Сашко був тренером з одноборств. Він тренував нас з Валькою, і нам це дуже подобалося. Особливо їй. Вона мріяла стати такою ж, як тато, коли виросте. 

Я потай сподівався, що цього не станеться, адже вигляд у дядька Сашка був, м'яко кажучи, не привабливий. Пам'ятаєш, я порівнював його з грізлі-людожером? Це не дарма. Зріст два метри, широченні плечі і потужна фігура робили його схожим на непробивну стіну. Зламаний ніс і шрам через всю ліву сторону обличчя... Коротше кажучи, якби Валька стала на нього схожа, я б цього не пережив.

Так от, залишилися ми з дядьком Сашком самі. Я благополучно пішов у перший клас, але шок від пережитої втрати не дав мені нормально влитися в колектив і навчальний процес. Опікун намагався якось на мене впливати, вмовляти. За старою звичкою завантажував мене тренуваннями, але я втратив будь-який інтерес і до них. Одному мені було нудно.

Я не тренувався і навчався з-під палки. Весь час проводив вдома перед комп'ютером. Але якщо запитаєш, чим я там займався, я не зможу тобі відповісти.  Я навіть в ігри постійно не грав. Зате я став багато їсти. І навіть не зважаючи на шалений підлітковий метаболізм, примудрився відростити собі пузо.

Після закінчення школи дядько Сашко завдяки своїм старим знайомствам влаштував мене в спортивний коледж... Смішно, правда ж?  Який я сяк-так закінчив, провчившись чотири роки.

І ось мені 21. І я невдаха по життю.

Ти можеш подумати, що подорослішавши, я зрозумів, що був неправий, і вирішив змінити все своє життя, як та товстуха в фільмі. Не пам'ятаю, як називається... Але все не так. Мене моє життя абсолютно влаштовує.

Ну гаразд, влаштовувало, до певного моменту.

Прийшло літо. Держіспити позаду, і я - повноцінний член суспільства з "корочкою" - готовий стати... Хоча ні до чого я не готовий, і нічого мені не хочеться, якщо чесно. Але...

- Діма, - дядько Сашко, як завжди, вирішив зайти здалеку і простягнув мені свою широченную долоню.  - Вітаю.

- Скоріше вже, я тебе, дядь Саш, - відповідаю на рукостискання. - Твої муки по створенню повноцінного члена суспільства закінчилися.

Дядько Сашко усміхнувся.  Ось за що його люблю, так це за те, що він ніколи не ображається на мої дурнуваті жарти й кпини. Все розуміє правильно. Чудовий чоловік, але... Якщо йому спаде щось на думку або йому щось з-під тебе треба, то нізащо не відкрутишся. Так і зараз.

- Це ти правильно про члена суспільства сказав. І тепер тобі, як тому самому членові, час би віддати суспільству, а конкретніше, мені в його особі, борг.

- Не зрозумів.

- Все ти зрозумів. З завтрашнього дня йдеш працювати до зали. Відмова не приймається.

Знову зала.

Забув розповісти, дядько Сашко за останні роки піднявся. Зі звичайного тренера, він примудрився стати власником немаленького такого спортивного клубу. Там і качалка, і поскакалки, і йога всіляка. Ну і звичайно, секції одноборств та боксу. Заманити працювати до "зали" він мене намагається років з шістнадцяти, але у мене було залізне алібі - навчання, яке кульгало на обидві ноги і без всіляких додаткових навантажень. Але тепер, і правда, неможливо відкрутитися. Дідько.

- Ну, і ким я там буду працювати?  - скептично гну брову.  - Тренером в качалці?

- Та де там, - реготнув опікун.  - За територією будеш стежити. А точніше, за її чистотою.

- Прибиральником, чи шо?

- Бінго, приятелю!  Ти абсолютно правий.

Тричі дідько!

Не те щоб моє самолюбство постраждало через таку роботу абощо. Просто бути прибиральником в залі свого прийомного батька якось... Ну, ти мене розумієш.

До того ж, працює там один "друг дитинства", який вічно псує мені кров.  Переїхав з родиною через рік після від'їзду Валі в сусідню квартиру. І відразу ж поставив собі за мету моє життя нестерпним зробити. Вітько всього на рік старший за мене, а тому єдиний спокійний клас в школі був останній, коли він, нарешті, звалив.

І чому я йому так "сподобався"?  Коли Вітьок мені дошкуляти почав, я спочатку відбивався, а потім, з підвищенням його рівня майстерності і мого пофігізму, перестав. Слідкував тільки, щоб він мене не покалічив, а тому швидко "втрачав свідомість". Тренуватися у дядька Сашка сусід став відразу після переїзду, а як третій курс закінчив і на роботу до нього попросився.

Звичайно, ми вже не діти.  Не думаю, що він стане п***ити мене, як раніше.  Ще й у роботодавця під носом, але спокійно повз прибиральника Діму навряд чи пройде.

З такими думками я прийшов у свій перший день на роботу. Прийшов рано, близько шостої, дякувати дядькові Сашкові, розбудив мене о п'ятій, нагодував і випхав з дому. Йди, каже, до приходу перших відвідувачів зала повинна блищати. Ну що ж, мені ж краще, що менше побачу тренерів, з багатьма з яких, завдяки опікунові, здоровкався за руку, тим краще.