Нижній Путтюбан

Під час виступу Зеленої Королеви Вічапас повільно просувався до сцени, зачарований, бажаючи наблизитися, роздивитися і торкнутися до енергії, яка виходила від чужого тіла.

Вічапас опритомнів, коли світло самотнього прожектора знову згасло.

Зелена Королева швидко нирнув кудись за сцену і безслідно провалився в печеру Тхам Луанг.

Вічапас простягнув руку, ловлячи лише повітря. Він швидко дихав, не в змозі заспокоїтися, ніби упустив останню соломинку.

Перед ним, наче з-під землі виріс велетень. У нього були величезні очі, довгі руки і ноги. На диво маленька голова, на тлі якої очі здавалися ще більшими. І найбільш вражаючою в його вигляді була шкіра: товста і потріскана, що нагадувала риб'ячу луску.

Вічапас відсахнувся, побоюючись, щоб це не була проказа.

– Що ти шукаєш тут, гостю? – Пробасив він, не звертаючи уваги на перелякану поведінку Вічапаса.

– Я… прийшов влаштовуватися на роботу! – Після деякої заминки прокричав Вічапас, думаючи, що той його не почує.

Але велетень лише скривився, більше ніж прекрасно почувши його слова:

– Попроси будь-якого слугу, що розносить напої, відвести тебе до Кхун’Баламьонга.

За спиною велетня виднілися старі, поїдені міллю і щурами дерев'яні двері з важкими кованими почорнілими деталями.

– А… а що там?

– Нижній Путтюбан. Вхід дозволений лише особливим гостям та співробітникам.

– А як мені туди влаштуватися..? – Обережно запитав він, радіючи, що велетень все ще відповідає, а не просто викинув його із закладу.

– Потрапити в милість до Перевертня.

Вічапас смиренно кивнув. Тут все зводилося до іноземного боса. Він особисто відсіював і вибирав людей. Дуже розумно, оскільки у бару і так була мокра репутація.

Вічапас низько вклонився і тихо розвернувшись, повернувся до загальної зали.

На сцені виступали акробати, музика грала, а гості пили, їли і спілкувалися між собою. Ніхто, крадькома, не озирався по сторонах. Ніхто не пригинався.

Деякі чоловіки та жінки, у золотих та бежевих одежах підходили до гостей, ласкали тонкими пальцями їхні шиї, шепотіли свої пропозиції червоними губами прямо у вуха, зачаровуючи солодкими ротами.

Ніхто б у Сіамі не наважився використовувати стільки золота, окрім королівської родини, але у пабі «Путтюбан» усім здавалося було байдуже на встановлені рамки пристойності. Вони робили те, що хотіли, обсипаючи одне одного коштовностями з самоцвітів і слів.

Вічапас схопив слугу в вишитому камзолі за рукав:

– Передумали, Кхун? – На диво, це був той самий молодий чоловік.

Тільки зараз, придивившись до його обличчя, Вічапас виявив, що навколо ока, по всьому скроні, вище брови і нижче вилиці, у слуги було чорне обличчя. Чанг Пхуен у формі півмісяця. Особливий знак родимої плями на обличчі цього слуги міг говорити про те, що він незаконнонароджений син якогось великого розуму: політика, міністра, вчителя, дипломата, лікаря.

Усі знали, якщо народжена дитина з такою міткою, то Будда велить батькові прийняти його в родину.

Однак, якщо хлопець служить Перевертню в «Путтюбані», то його життя не було солодким.

– Не могли б ви відвести мене до Кхун'Бе… – Вічапас запнувся.

Він так пристрасно розпитував про нижній Путтюбан, що зовсім забув кого йому потрібно було розшукати. – Я б хотів влаштуватися на роботу.

На обличчі слуги грала м’яка посмішка:

– Звичайно, Кхун, слідуйте за мною.

Він передав свій піднос з вином звільненому слузі і повів Вічапаса по скрипучих сходах нагору.

Там зібрався ще більш забезпечений контингент. Це було помітно за їхнім одягом і захопленнями. Вони грали в карти і пили дорогий меконг.

На двох непримітних слуг ніхто не звертав уваги.

Чоловіки пройшли в кінець коридору, де музика була ледь чутна.

– Проходьте, Кхун. Вас уже чекають.

– Мене..? – Вічапас подивився на слугу розгубленим поглядом.

Той лише загадково посміхнувся, постукав у двері і почав відходити.

З-за дверей почувся приглушений голос:

– Заходьте.

Вічапас тихо зайшов у кабінет.

Чоловік сидів за столом при світлі маленької самотньої лампи.

Вічапас підійшов ближче, але так і не зміг роздивитися обличчя Кхун’Баламьонга. Він низько опустив голову над паперами, розсіяні промені світла приглушено освітлювали його волосся. Лампа була покрита зеленим тканинним абажуром, вишитим золотими нитками, які розповідали цілий сюжет. Головною фігурою було яйце, з якого народжувався дракон.

Вічапас не став чекати запрошення сісти на стілець. Він опустився на коліна і схилив голову.

Хазяїн кімнати нічого не сказав. Тільки перо, яке скрипіло по паперу, на мить завмерло. Звук припинився. Однак, він знову почав щось писати, не звертаючи уваги на гостя і не задаючи йому жодних запитань.

Вічапасу здалося, що пройшли години. Його ноги затекли, спину ломило від болю, але він терпів, стиснувши зуби.

Чоловік дописав текст і взяв зі столу печатку, поставив її, повільно згорнув папір у рулон і упакував у начищений до блиску тубус.

– Як тебе звати? – Звернувся він до Вічапаса.

– Вічапас. – Смиренно відповів він.

– Я хочу знати твоє повне ім’я.

– Це моє повне ім’я, Кхун. Я з далекого північного села. І народився тоді, коли прізвища ще не були поширені. За моєю душею немає ні прізвища, ні грошей.

– Іноземний бос може дати тобі прізвище і гроші. Ким ти хочеш служити?

– Я… – Вічапас запнувся. Він був державним чиновником, молодшим радником короля. Ким би він міг бути при барі «Путтюбан»? – Я не думаю, що вмію щось особливе. – Скромно відповів він. – Але я можу навчитися працювати.

– Скільки тобі років?

– Двадцять шість виповнилося, Кхун.

– І як же ти жив весь цей час?

– Від випадку до випадку. – Майже не збрехав він.

Кхун’Баламьонг підпер підборіддя рукою, великим пальцем торкнувся своїх губ, задумливо погладжуючи їх: