Глава 8 - Батьківська "любов"

Від імені Лeї Вандерлей

— А?.. — не розуміючи, що сталося і де я перебуваю, я спробувала розплющити очі. Зір повертався повільно. Переді мною постали незнайомі стіни. Вони були складені не з каменю і не з дерева — поверхня виглядала цільною, гладенькою, з ледь помітним металевим відливом, немов матеріал був сплавом чогось невідомого. Він не відбивав світло, а ніби поглинав його, посилюючи відчуття замкненості.

Кімната була лячно маленькою. Вікон не було зовсім: ні щілин, ні жодного промінчика природного світла. Лише м’яке, розсіяне сяйво виходило від кількох ламп, розвішаних по кутах.

Біля мого ліжка, схиливши голову, сидів Хан. Судячи з мірного дихання, він спав. Я спробувала підвестися, щоб розбудити його і дізнатися, де ми, але в цю мить мій погляд упав на власні руки. — А?!

Я скинула руки перед собою і заціпеніла. Шок змінився крижаним жахом. Моїх рук не було. Точніше, не було протезів — кінцівки були відсутні до самого ліктя.

Паніка накрила з головою. Серце забилося об ребра, як спійманий птах. Я почала несамовито смикатися, намагаючись піднятися, але в ту ж сікунду тілом смугнув шалений біль. У ділянці ліктів пекло так, наче туди встромляли розпечені штирі. Я закричала, і сльози миттєво хлинули з очей.

— Леє! Заспокойся! Хтось різко обійняв мене. Я уткнулася обличчям у чиїсь груди, відчула, як міцні долоні охопили мою голову, утримуючи, але не здавлюючи. За знайомим теплом і спокійним диханням я зрозуміла — це Хан. Його присутність подіяла як ліки: пульс сповільнився, а ріжучий біль в обрубках рук почав затихати.

— Можеш відпустити? — вже тихіше попросила я. — Так.

Він обережно відсторонився. Я машинально спробувала протерти очі й вкотре усвідомила, що не можу цього зробити. Нова хвиля безпорадності боляче різонула по нервах. У цей момент до мого обличчя доторкнулося щось м’яке. — Я допоможу.

Це дійсно був голос Хана. Він дбайливо витер мої сльози хусткою. Тепер, коли зір прояснився, я помітила в кімнаті сторонніх — людей у масках і важких плащах. Їхня присутність змусила мене внутрішньо стиснутися.

— Що за істерика? — подав голос один із них. Голос був грубим, звиклим віддавати накази. Я не знайшлася з відповіддю, але за мене заступилася жінка. Судячи з фігури й темно-каштанового волосся, це була Шоста. — Цікаво, а якби ти прокинувся і побачив, що в тебе немає рук, як би ти реагував, Другий? — Пф. Зі мною такого точно не станеться, — невдоволено буркнув той.

Мені стало ніяково. Я почувалася не людиною, а дивовижним об’єктом для обговорення. Хан, помітивши мій погляд, нахмурився. — Будь ласка, залиште кімнату. Їй некомфортно в натовпі незнайомців, — ввічливо, але твердо промовив він. — Це з чого б ти мені вказував? — огризнувся Другий.

Пролунав глухий удар, що змусив Другого похитнутися. — Заспокойся, Другий, — промовив крижаний чоловічий голос за його спиною. — Хто посмів?! — запальний чоловік обернувся, але тут же осікся. — Нульовий?..

Він миттєво схилив голову і мовчки вийшов у коридор. Шоста тихо хмикнула: — Як зазвичай. Крім Господаря, Нульового і Першого він нікого не чує. — І не кажіть, — підтримав її Хан.

Коли за гостями зачинилися важкі двері, дихати стало помітно легше. Хан розповів, що сталося: моя аура вийшла з-під контролю через надлишок енергії у старих протезах. Я погано розуміла технічні деталі, але сперечатися не було сил.

Невдовзі до кімнати увійшов молодий хлопець. Маска закривала обличчя до носа, на переніссі сиділи великі круглі окуляри, а руде волосся було розкуйовджене. У руках він дбайливо ніс два нових вироби. — Я... кхм... — він закашлявся від хвилювання. — Закінчив.

Він поклав протези на край ліжка. Вони виглядали інакше: досконалішими, складнішими. — Все добре, — підбадьорив мене Хан. — Він зробив їх спеціально під тебе. Вони прослужать довше і будуть резонувати з твоєю аурою, роблячи тебе сильнішою.

Я просто кивнула, повністю довіряючи другові. — Буде неприємно. Місцями боляче, тож потерпіть, — кинув майстер, сідаючи поруч і готуючись до встановлення. — А? — я розгублено кліпнула. — Але раніше я нічого не відчувала при заміні...

Договорити я не встигла. Ліву руку прошило потужним розрядом струму. Здавалося, кінцівку відривають заново. Я рвонулася, інстинктивно намагаючись за щось ухопитися, але пальців не було. Через кілька секунд екзекуція припинилася. Я важко дихала, відчуваючи, як тілом розливається слабкість.

— Ну і як вам? — із передчуттям запитав рудий. Я кинула на нього спопеляючий погляд, стиснула лівий кулак, маючи намір ударити нахабного майстра... і завмерла. Я відчувала його. Кулак. Кожен палець. Свою руку — цілком.

На відміну від старої «механіки», ця підкорялася миттєво. Аура текла нею легко, без найменшого опору. — Не знаю, що сказати... — чесно зізналася я. — Вперше за довгий час це відчувається... правильно. Давай праву. Я готова.

Я рішуче відкинула ковдру і сіла на ліжку, збираючись із силами. Тільки в цей момент я усвідомила, що на мені немає нічого, крім простирадла, яке зрадницько поповзло вниз.

Щоки обдало жаром. Я перелякано ойкнула і вчепилася в тканину, судомно замотуючись у неї й залишаючи відкритою тільки праву руку для майстра. Хлопець-механік на мить «завис», дивлячись на мене, але Хан тут же дав йому легкого потиличника долонею і вказав на роботу. Той схаменувся і почервонів ще дужче за мене.

Лівою — вже новою — рукою я мертвою хваткою вчепилася в металевий поручень ліжка. Знову спалах болю, знову крик, що застряг у горлі. Але цього разу я витримала. Почувся сухий тріск: поручень не витримав мого хвату і зім’явся, як паперовий.

— Нічого страшного, — незворушно прокоментував Хан, дивлячись на руйнування. — Вона настільки сильна?.. Чи я геній?.. — пробурмотів майстер, у шоці розглядаючи понівечений метал. — Скоріше, і те, і інше, — відповів Хан.

Невдовзі Хан і механік пішли, залишивши мене одну, щоб я могла прийти до тями. Перед відходом друг указав на стілець у кутку — там лежав мій випраний одяг. Скинувши простирадло, я уважно оглянула плечі й торс, очікуючи побачити нові жахливі шрами після того, що сталося. Але на шкірі були лише старі сліди. Це збивало з пантелику, але приносило дивне полегшення.