Глава 4 - Вогонь Саламандри

Після отримання посвідчення мене проінформували, що післязавтра відбудеться розподіл новоприбулих по групах. Для цього проведуть дружній двобій, де головне не перемога, а демонстрація майстерності. Дозволялося самостійно обрати опонента й зареєструвати пару в бюро. Якщо ж підходящого не знаходилося, можна було подати одиночну заявку, і суперника підбирали самі. Головна умова: противник має бути або новим студентом, або вже учнем академії.

Отримавши інструкції, я попрямував до виходу з території академії, але мене окликнув знайомий жіночий голос:

— Кристофере!

Я обернувся. Переді мною стояла Лея. Її довге багряне волосся розвівалося на вітрі. Цього разу вона виглядала спокійніше, ніж під час нашої минулої зустрічі.

Підбігши, вона з цікавістю запитала:

— Ну як, пройшов?

— Так, — відповів я коротко, але з ноткою радості.

— Чудово! — щиро всміхнулася вона.

Я й забув, яка ж вона красива, коли усміхається.

— Ти якраз вчасно! — сказав я.

— М? Вчасно для чого? — здивувалася вона.

— Мені потрібен опонент для дружнього двобою післязавтра. Або ти вже з Ханом?

— Ні, він не вступає. А я пройшла автоматом.

— Ого… — здивувався я.

— Якщо це не заборонено правилами, — продовжила вона, — можу скласти тобі компанію. Заодно вирішимо питання з твоєю другою особистістю.

— Клас! Це ідеально! — зрадів я.

Її погляд раптом став… іншим, поєднання загрози та самовдоволення.

— А ти впевнений, що впораєшся зі мною? Я вже не та плаксива дівчинка, що колись увесь час ховалася за твоєю спиною. — У її голосі звучали виклик і напруга.

Минуле залишило в ній глибокі рани. Якщо хочу хоч трохи спокутувати свою провину — мушу бути з нею чесним.

— Не впевнений, що зможу з тобою змагатися. Особливо після всіх чуток, які я про тебе почув. Але я не збираюся тікати! Битимусь на повну, як Кристофер. І сподіваюся, ти теж не стримуватимешся. Інакше який сенс у цьому двобої?

Вона трохи розгубилася і я помітив, як під кучерявими пасмами почервоніли кінчики її вух.

— Ха! — усміхнулася Лея. — Тоді влаштуємо такий бій, що вся академія здригнеться.

— Обов’язково, — посміхнувся я у відповідь.

Після короткої розмови Лея помахала мені й побігла до Хана, що стояв неподалік — судячи з плаща, це був саме він, адже на людях він завжди так одягається. З огляду на його зовнішність — логічно.

Я ж вирушив додому. Втомлений після насиченого дня, я швидко заснув.

Наступного ранку я знову попрямував до академії, де вже чекала Лея. Разом ми пішли до бюро, що розташовувалося за головною будівлею, недалеко від північної арени, де й мали пройти бої.

Дорогою ми обмінювалися розповідями про те, що з нами сталося за останні роки.

Так я дізнався, що прізвисько «Саламандра» Лея отримала через одного настирливого леголаса, який марив гаремом. Вона жорстко відшила його, а коли той почав погрожувати, прилюдно побила, залишивши на ньому купу опіків.

Я же розповів, що маю намір битися без вивільнення аури, щоб не привертати увагу, і що тепер користуюся двома клинками, а не мечем. Вона лише коротко відповіла:

— Зрозуміла.

Після успішної реєстрації нашої пари на завтрашній бій я запропонував Леї прогулятися, але вона відмовила. У них із Ханом була важлива зустріч.

Я так і не зрозумів, які між ними стосунки, але поки що це мене не хвилює.

Закінчивши справи в бюро, я попрямував додому. Попросив Франца допомогти з тренуванням. Так і минув мій день. З батьком я навіть не перетинався: як завжди, він був зайнятий бездомними й своїми людьми.

Ось і день дуелі. Вона проходила на одній з арен, на трибунах якої сиділи різні люди — мабуть, родичі або знайомі учасників. Там же я помітив свого батька разом із Лілією. Це мене дуже здивувало. Щоб батько прийшов на такі заходи... Це щось незвичне, але мене це навіть порадувало. Хоча, можливо, він прийшов сюди зовсім не через мене.

Вздовж краю трибун уже сиділи парами учасники дуелі. Дехто між собою спілкувався, а дехто сидів наче на голках. І це зрозуміло: хоч академія й славетна, та тут існує негласна дискримінація за групами. Ті, хто показує себе найгірше, потрапляють у “Нульові” - групу найслабших. На них особливо не роблять ставок, хоча деякі викладачі все ж намагаються їх чомусь навчити. А найсильніших визначають у групу “Лідери” - еліта, найздібніші та найсильніші студенти. Є ще кілька проміжних груп, але з ними все простіше. Лідери ж недолюблюють тих, хто нижче, і всіляко намагаються їх принижувати. Хоч і не публічно.

Поки я обдумував побачене і згадував усе, що чув про розподіл по групах, час підходив до початку виступів.

Самі бої проходили досить швидко, хоча траплялися й вражаючі сутички, що тривали майже пів години. Я уважно спостерігав за кожною, вивчаючи й намагаючись запам’ятати щось корисне.

Поки не настала моя черга з Леєю.

Нас викликали, і ми спустилися на арену. Спершу я не звернув уваги, але коли ми стали один навпроти одного, я здивувався. Згідно з моєю пам’яттю, вона користувалася батогом, а зараз на її забинтованих руках виднілися лише звисаючі ланцюги. Піднявши погляд на її обличчя, я побачив самовдоволений вираз.

На фоні лунали крики трибун, які, на моє здивування, почали обговорювати нас:

— Хто це за чудик біля Саламандри? Він точно потрапить у нульові.

— Рейд? Напевно, якийсь простолюдин, якому пощастило вступити. Та він навіть погляду Леї не вартий. Хто взагалі допустив таке?

— Ну тут бій точно закінчиться за секунду.

Слухаючи все це, я просто ігнорував. Їхня думка мене не хвилювала. Зараз я просто хочу викластися на повну. Лея, схоже, теж не реагувала.

Пролунав хлопок, що позначав початок бою.

Поки я думав, як краще атакувати, вона вже сама скоротила дистанцію. Різким ударом її руки цілилися мені в груди. Я машинально відстрибнув убік, уникаючи удару. Ударна хвиля, що потріскала землю, пройшла там, де секунду тому стояв я.