Глава 2 - Несподівана зустріч з минулим

На вулиці стояла ясна погода. Сонце м’яко пробивалося крізь хмари, освітлюючи білі стіни академії.
Я вже стояв біля самого входу, де навколо товпилися інші вступники — хтось перемовлявся, хтось нервово перегортав папери, а хтось просто дивився в небо, намагаючись приховати хвилювання.

У якийсь момент я відчув на собі чийсь пильний погляд.
Повернувшись у той бік, звідки походило це відчуття, я побачив дівчину.
Довге але волосся вільно спадало їй до пояса, переливаючись на сонці, немов язики полум’я.
На ній були темно-червоні рукавиці з драконячої шкіри — щільні, лускаті, майже до ліктів. Від них угору до плечей тяглася біла тканина одягу, щільно облягаючи руки.
Нагрудник також був із драконячої шкіри, акуратно з’єднаний із тканинними рукавами, а нижче — вузькі штани з тієї ж лускатої шкіри з вставками з міцної тканини, що забезпечували свободу рухів.
На ногах — легкі чоботи з металевими накладками, явно бойового зразка.

Хто вона?.. — промайнуло в мене в голові.
Але я не встиг і моргнути, як вона майже беззвучно ковзнула крізь натовп і опинилася просто переді мною.
Я різко відсахнувся назад і, глянувши їй в обличчя, завмер.
Карі очі, знайомий вираз і тонкий шрам під лівим оком...
— Лея? — вирвалося в мене від подиву.
— Не забув мене. Треба ж, — язвливо відповіла вона, трохи піднявши кутики губ.

У цей момент я зрозумів — вона теж мене впізнала. І це могло все зіпсувати.
Я тільки почав думати, як викрутитися, коли відчув різкий удар у живіт.
Повітря вирвалося з легень, а світ навколо на мить перевернувся. Мене підкинуло вгору — я ніби втратив опору під ногами.
На долю секунди, зависнувши в повітрі, я встиг побачити Лею.
На її обличчі не було й тіні жалю — лише холодна рішучість і легка усмішка.
Обидві долоні вона сплела пальцями, піднявши руки над головою, готуючись завдати удару.
Та цього разу удару не сталося.

Її різко перехопила за талію висока постать у плащі, що з’явилася просто з повітря.
— Заспокойся, Лея, — коротко кинув він хриплуватим голосом.
Вони плавно приземлилися, а я, втративши рівновагу, гепнувся на землю.
— Чортівня, — вилаявся я, відчуваючи, як ниє бік після удару.
Щойно незнайомець відпустив її, дівчина спалахнула, немов факел.
— Хан! Та що ти твориш!? — вибухнула вона.
— Бо через твої вибрики постраждають інші учасники, — холодно відповів чоловік у плащі, дивлячись на неї згори вниз.

Лея вже хотіла щось заперечити, але я вирішив втрутитися:
— Лея!
Я розумів, що це може бути помилкою, але треба було її зупинити, поки вона не наробила дурниць.
— Тобі що, ще додати? — зло прищурилася вона, зробивши крок уперед.
— Та охолонь уже, — спокійно втрутився Хан, навіть не підвищуючи голосу.
— От ще! — гаркнула вона, але я, не давши їй продовжити, твердо сказав:
— Мені потрібно поговорити з тобою наодинці.
— Аааа? — здивовано протягнула вона, дивлячись на мене з недовірою.
— У нас ще є час до початку, — втрутився Хан. — Тож поговорімо разом. Мені навіть цікаво, хто ти такий, якщо Лея так на тебе зла.

Ситуація, м’яко кажучи, вийшла з-під контролю, але я лише кивнув. Вибір був не найкращий, проте й не найгірший.
Коли метушня вщухла, я помітив, як інші вступники активно перешіптуються, зацікавлено поглядаючи в наш бік.
— Це що, любовна сварка?
— Серйозно? Вона ж нещодавно дала ляпаса якомусь принцу, сказавши, що їй тільки сильні подавай.
— Дивись-но, Саламандра знову знайшла собі іграшку.
— Ха, хлопцеві не позаздриш.
— І наставнику Лєї теж. Вона ж ходяче лихо.

Саламандра… Отже, тепер її так кличуть.
Я, звісно, чув, що Лея змінилася, але не думав, що настільки.
Раніше вона була сором’язлива, тиха. Так, вміла битися, але ніколи не провокувала конфліктів. А зараз…
Хоча, якщо згадати, у якій ситуації я її залишив — це цілком закономірно.
Я відчув, як усередині знову стислося серце. Тиск у грудях посилився, і на мить здалося, що я не зможу втриматися.
Але я стиснув зуби й видихнув.
Я мушу витримати. Хоча б заради неї.

Відійшовши від місця події, ми попрямували в бік міста. Кілька вузьких провулків, гул кроків — і невдовзі перед нами з’явилася вивіска старого бару.
Тихе, самотнє місце, загублене серед кам’яних стін.
Усередині панував напівморок. Запах алкоголю й пилу змішувався з ароматом старого дерева. За стійкою стояв єдиний бармен — літній чоловік із втомленим поглядом, який без особливого ентузіазму протирав келихи.
— А-а-а… це ви, — вимовив він із помітною ноткою розчарування.

Незнайомець у плащі зробив кілька кроків уперед і, зупинившись біля стійки, заговорив уже зовсім іншим тоном — твердим і холодним:
— Нам потрібно тихе місце, щоб поговорити. Сподіваюся, ти розумієш, про що я?
Бармен на мить завмер, потім мовчки кивнув і, не кажучи ні слова, вийшов.
Двері тихо зачинилися, залишивши нас у гробовій тиші.

Трохи розгубившись, я не втримався від запитання:
— Хто ви взагалі?..
Незнайомець не відповів одразу. Лише подивився на двері, через які щойно вийшов бармен, і, переконавшись, що нас ніхто не підслуховує, повільно зняв плащ.
Під ним виявилися матові чорні обладунки, що повністю закривали тіло. Метал був прикрашений вишуканим гравіюванням — давні письмена перепліталися зі зміями, які тягнулися від рукавиць до нагрудної пластини.
Його обличчя… було молодше, ніж я очікував. Приблизно мого віку. Але шкіра — у шрамах, частина голови вкрита слідами опіків. Між ними проглядалися пасма сивого волосся.

Парубок коротко вдарив себе кулаком у груди й твердо промовив:
— Я Хан. — На мить його погляд потьмянів, а голос став м’якшим. — Майбутній наречений Лєї.

Після цих слів у повітрі відразу зависла напруга. Я майже фізично відчув, як вона виходить від моєї старої подруги.
— ХАН! — гаркнула вона, стискаючи кулаки. — Я вже сто разів казала, що ніколи не прийму цього шлюбу, нав’язаного батьками! Скільки ще мені це повторювати!?