Глава 7 - Закулісся

Від імені Шостої

Що сталося?..
Я поставила собі це запитання, намагаючись усвідомити те, що відбувається.

У роті відчувався присмак каменю. Навколо стояла густа хмара пилу, в повітрі висів запах гару. Я відмахувалася від осідаючого попелу й намагалася розгледіти наслідки вибуху. Незабаром помітила силует невисокої постаті в плащі. Я одразу зрозуміла, хто це. Моя напарниця. Вісімдесят шоста.

Побачивши її, я миттєво підбігла, уся напружена.

— Якого біса?! — вилаялася я.

З люттю втупившись у неї, я схопила її за дорогу чорну тканину. Вона була нижча за мене зростом, тож я без зусиль підняла її. Вона повисла, вчепившись руками в мою. Капюшон злетів, і довге біле, мов шовк, волосся розметалося на вітрі. Чорна маска з тонкими срібними візерунками по краях і навколо прорізів для очей незграбно сповзла набік. Крізь отвори було видно її бірюзові очі, а над лівим прорізом маски була вигравірувана цифра «86».

Вона в паніці поправила маску й, незграбно намагаючись натягнути капюшон, з труднощами видавила:

— Я… я не знала… чесно!

У її голосі чітко звучав страх. Здавалося, ще трохи і вона розплачеться.

Вірити їй чи ні?..
Якби туди справді хтось увійшов, ми б їх втратили.
Навіть зараз ми відбулися б у кращому разі тяжкими травмами. У гіршому помирали б у муках.

Але нас урятувала вона.

Рудоволоса дівчина лежала неподалік без свідомості, зі стрілами, що досі стирчали з рук. Пил майже осів, дозволяючи роздивитися її. Темно-червоні рукавиці з драконячої шкіри були розсічені й місцями пробиті. Луска тріснула, а крізь тріщини проступала кров. Біла тканина, що щільно облягала руки, була розірвана кам’яними уламками й обпалена жаром, почорнівши по краях.

Нагрудник із драконячої шкіри прийняв на себе основну силу вибуху. Лускаті пластини змістилися й частково потріскалися, на них залишилися вм’ятини від каміння та сліди оплавлення. У місцях, де захист не витримав, тканина під ним просочилася кров’ю. Нижче, на вузьких штанах із тієї ж шкіри, були видно рвані сліди від уламків і темні плями кіптяви, але вони все ще тримали форму, не давши пораненням стати смертельними.

Хан у цей час перев’язував їй руки, обережно витягаючи стріли.

Дивлячись на це, мені хотілося вдарити Вісімдесят шосту.

Можливо, вона й не знала… але була зобов’язана все перевірити.

Я вже кипіла від злості й хотіла жбурнути її, усе ще тримаючи за тканину, коли відчула ще одну присутність.

Я одразу відпустила дівчину й потягнулася до дерев’яного руків’я клинка на поясі.

Точно… хтось же випустив стріли в Лею. Саме вони й допомогли їй заспокоїтися.

Я обернулася в бік, звідки йшло це відчуття. Тіні дерев і насуваючі сутінки не дозволяли розгледіти нічого, окрім слабкого, схоже що чоловічого, силуету.

— Припини, Шоста, — грубо сказав він, ніби знав, що саме я збиралася зробити.

Я не бачила його обличчя, але за голосом і слабкою аурою одразу зрозуміла, хто це.

— Пробачте мене, пане, — я миттєво опустилася на одне коліно.

Я не могла дозволити собі поводитися інакше в його присутності.

Навіть зараз він нас рятує…

Моя напарниця теж опустилася на коліно й, схиливши голову, поспіхом виправдалася:

— Пане, я не знала!

— Так. Це була пастка, — спокійно сказав він. — Щоб знищити цю пару.

Він указав на непритомну дівчину й на чоловіка, який завершував надавати їй першу допомогу.

— І кому це ми завадили?! — невдоволено спитав Хан.

— Поки не знаю, — відповів пан. — Але це точно частина пов’язаного ланцюга подій.

Я вловила в його голосі роздратування.

Вже кілька місяців поспіль навколо нашої організації та окремих людей відбувалося щось дивне. Ми працювали приховано, не залишаючи слідів, але чутки все одно почали розповзатися. Було вбито кількох важливих осіб. А тепер замах на спадкоємицю Вандерлеїв.

Комусь вистачає зухвалості кинути нам виклик?..
Я б списала це на ідіотів, якби вони не ховалися так уміло.

Поки я розмірковувала, пан уже віддавав накази:

— Шістдесят перша, допоможи Хану забрати дівчину. Віднесіть її до укриття. Ми не можемо залишатися тут.
— Шоста.

Я підвелася з коліна:

— Так?

— Я направлю до тебе Першого й Десятого. Разом дослідіть печеру та джерело вибуху.

— Є! — в один голос відповіли ми.

Він зник у тінях дерев так само безшумно, як і з’явився.

Хан разом із Шістдесят першою обережно вклали дівчину йому на спину.

Я ж продовжила оглядати місцевість. У повітрі ще кружляли рештки пилу, а на землі, в місці, де вона нас захистила, тягнулися сліди випаленої трави.

Я не могла викинути це з голови.

Перед очима знову поставала картина. Величезна стіна помаранчевої аури, що виникла в момент вибуху. Вона миттєво визначила загрозу й захистила нас усіх.

Але найбільше мене насторожило інше.

У якийсь момент у насиченому помаранчевому сяйві з’явилися червоні відтінки. Саме тоді аура почала виходити з-під контролю. Хан вчасно відвів нас подалі. Він хотів допомогти, але не міг наблизитися. Жар навколо неї був чудовиським.

Якби не втручання пана…

Коли він вистрілив їй у руки, аура зникла миттєво. Саме це й урятувало нас.

— Шоста! — покликала мене напарниця. — Ми йдемо.

Вона махнула мені на прощання й разом із Ханом зникла в гущавині лісу.

Боязка. Сором’язлива. Але водночас енергійна.
Дивне поєднання.

Я чекала прибуття Першого й Десятого, продовжуючи вивчати місце події, коли з глибини лісу долинув рев. Земля здригнулася. Хрускіт дерев і важкий тупіт стрімко наближалися.

Невдовзі я побачила величезний силует. Близько трьох метрів заввишки.

Я, не роздумуючи, вихопила клинки й стала в стійку. Коліна й лікті були злегка зігнуті, ліва нога відведена назад і втиснута в землю, готова до ривка. Аура вкрила зброю й руки. Вона була прозорою, без кольору, але щільною.