Глава 6 - Невідомі в масках

Настав новий ранок.
Я прокинулася на диво спокійно, цього разу без кошмарів.

Окинувши поглядом усе ті ж мармурові стіни, незмінні з самого мого народження, я мимоволі скривилася. У сонячних променях у повітрі повільно кружляв пил, ніби нагадуючи, що прибирання тут не робили вже дуже давно. Але займатися цим я не збиралася. Головне: якнайшвидше покинути це задушливе місце й не потрапити батькам на очі.

Я швидко підвелася й попрямувала до правих дверей, щоб умитися й хоч трохи привести себе до ладу. Зробивши кілька звичних рухів і вмившись холодною водою, я вже вдягалася. Закінчивши, майже безшумно вислизнула назовні.

Там, як і завжди, на мене вже чекав Хан у своєму потертій плащі.

— О, сьогодні зранку в тебе хоча б обличчя людське, — спробував він пожартувати.

Я кинула на нього невдоволений погляд. Хан одразу знітився:

— Вибач, я не хотів образити.

Я лише коротко відповіла:

— Угу.

Не сповільнюючи кроку, я рушила до виходу з нашої території. Хан, звісно, мовчки пішов слідом.

Іноді я справді не розумію, чому він досі бігає за мною. Він знає, що я не сприймаю його як нареченого, нав’язаного батьками. Знає це вже давно.
Але все одно залишається поруч. Дбає. Підтримує.

Я… вдячна йому за це.

Від цієї думки на губах сама собою з’явилася ледь помітна усмішка. Здається, Хан це помітив, але його реакції я вже не побачила. Він закинув руки за голову й пішов попереду, ніби нічого не сталося.

Ми майже дійшли до воріт внутрішнього двору. За ними виднілися невеликі одно- та двоповерхові будівлі, а до них вела широка втоптана дорога. Обабіч росли дерева: високі й низькі, молоді й розлогі, створюючи рідкісну тінь.

Проходячи повз, я мимоволі занурилася у спогади.

Колись ми тут бігали…
Ховалися за ще тонкими деревами, дуріли, сміялися…

Але тоді все було інакше. І дерева були іншими.

— Лея, — покликав мене Хан. — Нам час іти.

Я одразу прибрала руку з кори.

— А тоді воно було ще зовсім маленьким, — пробурмотіла я.

Я й сама не зрозуміла, чому раптом піддалася цим спогадам. Здавалося, я давно залишила минуле позаду. Але, видно, ні…

З тугою глянувши ще на кілька дерев, я рушила далі. Хан хотів щось сказати, але, схоже, вирішив промовчати.

Так, у тиші, ми дійшли до околиці міста. Тут починалася кам’яна бруківка, акуратно викладена, але місцями вже потріскана від часу. Вздовж дороги тягнулися будинки. З одного боку вони були одноповерхові, приземисті, з перекошеними дахами й вицвілими фасадами. З іншого боку стояли двоповерхові будівлі з виступаючими балконами, дерев’яними віконницями та візерунчастими перилами. На деяких вікнах другого поверху висіла випрана білизна, ліниво колихаючись на вітрі.

Вулиця була майже порожня. Лише зрідка повз нас пробігали діти, голосно перемовляючись і сміючись.

Пройшовши далі, ми вийшли до центральної площі. У її центрі стояв невеликий фонтан з кам’яною фігурою дельфіна, з пащі якого струменіла прозора вода. Навколо на лавках сиділо кілька людей, а неподалік бігала зграйка дітей, час від часу хлюпаючись у фонтані й верещачи від захвату.

За площею вже виднівся величезний металевий паркан, вбитий у масивні кам’яні опори. За ним починалася територія Академії. Саме там мені належало пройти стандартну процедуру вступу. Хоча, якщо бути чесною, через мою так звану «відомість» мене прийняли автоматично. Так мені пояснили на сьогоднішній зустрічі. Мені було достатньо просто з’явитися тут.

Ми з Ханом збиралися піти далі й просто прогулятися. Але чорт мене смикнув затриматися й подивитися, хто ще збирається вступати.

І тоді я помітила його.

Старого друга.

На мить я завмерла, сподіваючись, що помилилася, що мені просто здалося. Але ні. Це був він. Сумнівів не залишалося.

Я навіть не знала, що робити. Мене накрили надто різні почуття водночас: радість, полегшення, а разом із ними злість, розгубленість і страх. Хотілося розвернутися й піти. Сховатися. Не бачити його.

Але замість цього ноги самі понесли мене в його бік.

Точніше… я напала.

Я боялася, що він мене не впізнає. Але він упізнав. Щоправда, це не врятувало його від удару.

Піддавшись емоціям, мені хотілося вбити його в землю. На щастя, Хан мене зупинив. Хоча після цього я чомусь розлютилася ще сильніше. Втім, уже за короткий час змогла взяти себе в руки й заспокоїтися.

Зрештою ми все ж вирішили поговорити наодинці, за пропозицією Орлана. Того самого старого друга, якого я так і не змогла викреслити зі свого життя.

Коли ми втрьох пішли в тихе, безлюдне місце, Орлан розповів про свої обставини. Мені, звісно, хотілося багато чого в нього спитати. Дуже хотілося. Але я не стала. Не тому, що мені було нецікаво. Навпаки. Я просто не хотіла ворушити минуле. Точніше… боялася.

І ще мені не хотілося робити для нього все надто простим, зважаючи на те, що тоді він мене залишив.

Тому я запропонувала йому угоду. Дружню дуель. Я сподівалася, що в бою зможу зрозуміти, що ним тепер рухає. Чи можна знову йому довіритися. Чи варто допомагати йому чи ні.

Після короткої, але на диво щирої розмови ми розійшлися. Я разом із Ханом пішла гуляти. Ми ходили містом, іноді заходячи в невеликі кафе, щоб перекусити й випити чаю або кави. Паралельно ми, як і завжди, говорили про все підряд.

Хай це повторюється вже не вперше, я й досі не відчуваю з ним нудьги, хоча в нас мало що змінюється. День за днем ті самі прогулянки: містом, за містом, іноді тренування. Усе здається одноманітним, але водночас важливим для мене.

І поки ми блукали, ми знову підійшли до Академії, де людей уже було помітно менше.

Хан, стоячи поруч, звернувся до мене:

— Лея. Почекаєш? Мені потрібно дещо дізнатися.

Очевидно, йому мали видати доручення. Я не розуміла, як він завжди про це дізнається. Просто в якийсь момент просить мене почекати. Я навіть хотіла підгледіти, куди він іде, але в одну мить він просто зник. А після цього ще й був незадоволений моєю поведінкою.