Глава 5 - Минувші дні

— Хто б міг подумати, що Лея таке викине… — промовив я про себе, лежачи на лікарняному ліжку.
На моє здивування, у просторій палаті знаходився лише я. П’ять ліжок: три ліворуч і два праворуч, пустували. Я лежав на дальньому лівому. Біля стіни, до якої прилягало моє ліжко, було прочинене вікно, й у кімнату проникав прохолодний осінній вітерець.

З боку дверей, протилежному вікну, почувся стук.

— Заходьте, — сказав я, думаючи, що це лікар.

Але щойно двері відчинилися, я побачив високу фігуру в плащі.

— От чорт… Хан. — Паніка накрила миттєво. Я спробував підвестися на ліктях, але все тіло відгукувалося болем, а опіки пекли особливо сильно.

— Ха, а ти все-таки запанікував. Виходить, Лея виграла, — вимовив він грубуватим, але спокійним голосом.

Зрозумівши, що він не збирається нападати, я полегшено видихнув.

— Що ти маєш на увазі? — запитав я, заінтригований.

— Лея посперечалася зі мною, що коли я зайду, ти подумаєш ніби я, як її «наречений», прийшов тебе прибрати. — Він взяв стілець біля дверей і підійшов ближче. — Але мені здавалося, що ти не з тих, хто буде через таке перейматися. Видно, я й досі погано розбираюся в людях, — додав він, ставлячи стілець навпроти й сідаючи.

— Ну, якщо чесно… я й сам не знаю, що тепер робити, — розгублено зізнався я, почухавши щоку вказівним пальцем.

— Те саме, що й планував. А раз Лея тебе підтримує, то й я також допомагатиму, — сказав він упевнено, вирівнявши спину.

Двері раптово широко розчахнулися.

— О, уже не спиш? — Лея увійшла з легким здивуванням.

— Ну як бачиш, — язвительно відповів я… і невольно затримав погляд.

Вона була вже не в бойовій броні.

На ній була легка біла кофтинка з короткими рукавами та об’ємним вишитим узором, що плавно опускався від грудей до талії. Тканину було заправлено у вільні чорні штани, що підкреслювали фігуру, але не сковували рухів. На ногах, відкриті туфлі на невеликому підборі.

Та найбільше увагу привертали довгі рукавички: тонка чорна тканина тягнулася від долонь майже до ліктів, оздоблена тонкими золотавими лініями, що м’яко переливалися при кожному русі.

Волосся було зібране у високий хвіст; пара ало-червоних пасем все ж вперто вибивалася, обрамляючи її обличчя.

Вона… бездоганна.

Я хотів сказати комплімент… але не наважився.
Чорт, після всього… занадто ніяково.

— Це добре, — з усмішкою сказала Лея, підходячи ближче. — І що скажеш? — запитала вона, впритул наблизившись.

— Про що саме? — не зрозумів я.

Лея нахилилася так близько, що я відчув її аромат: легкий, з пряними нотками.

— Про моє зізнання, — єхидно протягнула вона.

Я на мить розгубився. Але, вдивляючись у її обличчя зблизька, помітив дрібні подряпини: одні ледве помітні, інші, глибші. Майже не думаючи, я торкнувся її щоки й одночасно відповів:

— Ну… я був трохи збентежений. Але з іншого боку, навіть радий, — мимоволі всміхнувшись.

Усвідомивши, що роблю, я різко прибрав руку. Лея так само різко відступила й відвернулася.

— Я теж рада… — ледь чутно прошепотіла вона.

— Кхм-кхм, — кашлянув збоку Хан. — Я, звісно, радий, що ви після довгої розлуки так швидко возз’єдналися… але я все ще тут.

— Вибач, — ніяково сказав я.

Лея миттєво змінила настрій, ніби й не було кількох секунд ніяковості.

— А як ти зумів так довго протриматися проти мене без аури?

Хан кивнув, підтримуючи питання.

Розповідати? Хм… Раз вони поруч, приховувати сенсу нема.

— Насправді… я використовував ауру.

Вони синхронно витріщилися на мене.

— Я просто не вивільняв її, а підсилював тіло, — пояснив я.

Хан, склавши руки й задумливо нахилившись уперед:

— А так взагалі можна? Використовувати ауру по-іншому?

— Ну… замість повного вивільнення я розподіляв її по тілу. Це робило мене швидшим і сильнішим за звичайну людину.

Лея, сівши на сусіднє ліжко, теж спитала:

— А це взагалі як?

— Дивіться. — Я витягнув ліву руку й покрив її фіолетовою аурою: полум’яні язики сформували захисний шар. — Коли ми вивільняємо ауру — вона просто створює оболонку. Але якщо стиснути й зосередити її довкола руки… — аура ущільнилася, стала товстою бронею. — Так удари стають сильнішими й безпечнішими для себе.

— Це ми знаємо, — перебила Лея.

— Не перебивай! — трохи гаркнув я. Потім вдихнув і продовжив:

— А тепер… — броня зникла, залишивши лише тоненьку мембрану на шкірі. — Так можна зміцнити тіло й не витрачати багато аури. Під одягом чи бронею — ніхто не помітить.

Вони сиділи в повному замішанні.

Ну ще б - нам завжди казали, що ауру можна використовувати тільки вивільняючи…

— Але це ще не все, — додав я.

— Що? — в один голос.

— Ауру можна не лише покривати тілом, але й розподіляти в м’язах. Так я ставав швидшим і бив сильніше.

— Зачекай, — Лея намагалася все осмислити. — Тобто коли ти наносив серію ударів — це вже було підсилення? А останній ти збирався зробити ще сильнішим?

— Саме так. Але ти відчула небезпеку — і твоя аура спрацювала захистом.

— Ти що, хотів убити мене?! — різко обурилась вона.

— Ні! Я хотів швидко закінчити бій. І все. Хоча тобі дивно скаржитися — першим ударом ти могла пробити мені груди. Добре, що я ухилився, — вже я почав сердитися.

— Я була впевнена, що ти ухилишся! — огризнулася вона.

— Ого впевненість! — парирував я.

— Заспокойтеся вже, — втрутився Хан.

— Тц, — цокнула Лея, підвелася й вийшла.

Я хотів її зупинити, але Хан похитав головою: не треба.

— Що з нею? — роздратовано запитав я.

— Скільки я її знаю… вона майже завжди така. Через дрібницю злиться, а за кілька хвилин повертається, ніби нічого й не було, — сказав він легким тоном, але в голосі відчувалася сумна нота.