Глава 3 - Перевірка здібностей

Після нашої розмови ми розійшлися: Лея — разом із Ханом, а я повернувся до двору академії.
Щойно підійшов до воріт, помітив — на мене вже звертають увагу. Хтось шепотівся, хтось просто стежив поглядом, а дехто навіть намагався роздивитися мене ближче.
Ото початок… Перший день — а вже на вустах у всіх.

Зараз мене хвилювало лише одне — вступити. А вже потім можна буде розбиратися з усім іншим. Тим паче попереду мене чекає ще й бій із Леєю.

Вступ складався з двох частин: теоретичної та практичної.
Спершу кожному видавали бланк, у якому потрібно було вказати родове прізвище, ім’я та описати основні навички. Якщо в тебе є аура — слід було відмітити її колір і ступінь прояву.
Коли заповнення закінчувалося, нас по черзі викликали до кабінетів, де викладачі особисто перевіряли спершу теоретичні знання, а потім — практичні вміння.

У дворі панував легкий хаос: хтось нервував, хтось із самовдоволеним виглядом запевняв оточення, що посяде одне з найкращих місць, а хтось, як і я, просто мовчки чекав своєї черги.
За якийсь час озвався мій номер.
Ну що ж… пора дізнатися, чого я насправді вартий.

Пройшовши крізь масивні двері, я потрапив до головної зали академії. Високі стелі тримали мармурові колони, стіни прикрашали герби й знамена бойових відділень минулих випусків. Повітря було просякнуте запахом металу й полірування — тим особливим ароматом, що трапляється лише там, де живуть зброя, піт і сила.
По обидва боки зали стояли бронзові статуї визначних бійців — тих, хто прославився володінням аурою й тілом. У центрі на підлозі лежав великий емблемний знак академії: перехрещені клинки, оточені лініями, що символізують потоки аури. Гул кроків, уривчасті розмови викладачів і віддалені удари по тренувальних манекенах створювали напружену, але зосереджену атмосферу.

Ліворуч і праворуч тягнулися коридори, що вели до випробувальних кабінетів. Я попрямував до потрібних дверей і, зібравшись, штовхнув їх.

Усередині мене зустріли троє.
Перша — жінка років тридцяти з рудувато-каштановим волоссям, зібраним у високий хвіст. Її погляд був холодним і уважним. На ній — яскравий, дещо відвертий наряд: темно-синій корсет, коротка куртка з металевими вставками та чоботи до колін; крізь тканину проглядали легкі елементи захисного спорядження, наче вона щойно зійшла з арени.
Другий — молодий чоловік, близько двадцяти семи. Довге темне волосся спадало на плечі, частково закриваючи обличчя. Чорна сорочка під горло, сірий жилет; на зап’ясті — металевий браслет з узором. У руках у нього була папка з документами, яку він час від часу ліниво перегортав.
Третій — літній чоловік із прямою поставою та сивим волоссям, акуратно зачесаним назад. Темно-бордовий костюм із золотою обробкою та бездоганно випрасувана сорочка свідчили про знатне походження. У руці він тримав тростину з срібним набалдашником, на якому було вигравіювано герб клану.

Він заговорив першим:
— Я один із верховних викладачів — Рай Ментіго. Сьогодні я перевірю частину ваших знань, необхідних для вступу. Після цього вас огляне наш молодий викладач, Декстер Вертіго. І насамкінець на вас чекає тренувальний спаринг із Раїсою Хандерфеловою, — представив він колег спокійним, але твердим голосом.

Про клани Ментіго й Вертіго я чув — родини з вражаючою історією. Прізвище Хандерфел було мені незнайоме; можливо, не з вищих кіл або просто менш помітне.
— Є запитання? — спитав літній чоловік, спираючись на тростину.
— Немає, — коротко відповів я.

Сер Ментіго, накульгуючи, підійшов ближче й злегка вдарив тростиною по підлозі.
— Чудово. Тоді перше запитання. В анкеті ви вказали, що ви — без аури. Це правда? — промовив він витончено, наче намагаючись вловити невідповідність.
— Так, усе вірно. Я народився без аури, — відповів я чітко.
— Розумію. А що ви про неї знаєте? — продовжив він, обходячи мене по колу.
— Це енергія, яку люди можуть використовувати по-різному, — сказав я спокійно.
— Вірно, — кивнув Ментіго. — А звідки ви це знаєте?

Я помітив, як Декстер Вертіго щось занотовує, не відводячи від мене погляду. Його спокійна, майже безвиразна міміка викликала легке напруження.
— Крістофере? — покликав Рай Ментіго.
Я видихнув.
— Перепрошую, трохи занервував, — зізнався я, почухавши потилицю. Так виглядає скромний, збентежений кандидат — образ, що допомагає не видати зайвого.
— Я знаю небагато, але хочу досягти рівня, принаймні рівного іншим, у кого є аура. Моя мета — здобути силу, співмірну з тими, хто володіє аурою. Щоб протистояти їм, треба розуміти, як вона працює, — сказав я максимально щиро.
— Хо-хо… амбітний юнак, — усміхнувся старий, потираючи підборіддя.

— А ти певен, що тобі вистачить сил битися з тими, хто від природи сильніший за тебе? — пролунав жіночий голос.
Раїса Хандерфелова підійшла ближче. Її хода була впевненою, майже плавною; вона зупинилася за крок від мене й пильно подивилася у вічі.
— Саме для цього я й хочу вступити до академії: тут я не лише навчуся й наберуся досвіду, а й зможу вивчати людей з аурою, щоб вигадати, як із ними битися, — відповів я, намагаючись звучати впевнено.

У ту ж мить моє тіло відреагувало саме: я схопив руку жінки, в якій вона тримала тонку шпильку — очевидно, призначену для прихованого удару в шию.
— О-о-о… непогано. Реакція в тебе добра, — усміхнулася Раїса, прибираючи колючу зброю назад під корсет.
— Справді, — додав сер Ментіго. — Навіть серед тих, хто володіє аурою, не всі встигають зреагувати на приховану атаку Раїси. Вражає. Гадаю, з формальностями можна закінчувати.
— І все? — здивувався я, очікуючи подальших питань.

Молодий викладач відклав папери й поглянув на мене пильніше. Атмосфера в кімнаті помітно прохолола.
Поки він повільно підходив, його рівний голос прозвучав так:
— Переважно це саме перевірка. Ми маємо переконатися, що абітурієнти мають правильні мотиви й розуміють, навіщо вони тут. Це допомагає уникнути хибної оцінки їхніх сил. Хоча, з іншого боку, ми не можемо ігнорувати рекомендації лідерів кланів.