Розділ 9 – Чутки

Аліна йшла вздовж уламків старих будівель, обережно ступаючи по розбитому камінню й металу. Хаосу було менше, ніж зазвичай: хтось лагодив пошкоджені укриття, хтось скручував нові барикади. Деякі рейдери розбирали трофейну техніку, намагаючись зрозуміти, як працює кожен механізм, інші наводили порядок — переносили речі, що ще могли стати в нагоді, лагодили старі генератори.

Вона зупинилася біля невеликої групи людей, які конструювали щось із металевих пластин і старих дошок.
— Добре, тримайте фокус, — тихо сказала Аліна, не відводячи очей від роботи. — Перевіряйте кріплення двічі.

Діти гралися неподалік на імпровізованому майданчику з уламків, піднімаючи пилюку й сміючись на повний голос. Її очі на мить відбили легку, майже непомітну посмішку. Ніхто цього не помітив — для всіх вона залишалася стальною лідеркою, що не дозволяє собі слабкостей.

Аліна провела поглядом по всій ділянці: люди працювали злагоджено, без паніки, але кожен рух був важливим. Потім вона рушила до одного з імпровізованих складів, щоб перевірити запаси.

Металеві двері скрипнули, коли вона їх відкривала, і запах пороху та спорядження одразу вдарив у ніс. Стелажі були заповнені боєприпасами, запасними частинами, імпровізованими бронями та кількома новими трофейними «девайсами», які принесли останні рейдери після невеликого успішного нападу на чужинців. Аліна повільно провела рукою по полицях, оцінюючи запаси, відчуваючи важливість кожного предмета.

— В нас є чим закрити очі на небезпеку, — пробурмотіла вона собі під ніс, мислячи про стратегію: шукати чужинців, що залишили трофей, чи зміцнювати оборону поселення.

Вітер тихо шепотів серед уламків за стінами складу. Аліна глибоко вдихнула, відчуваючи, як холодний розрахунок змішується з впевненістю. Рішення ще не було прийняте, але вона знала — що б не сталося далі, кожен рух, кожен постріл і кожен план — тепер належав їй.

Вона пройшла глибше в склад. Двоє її людей відповідали за інвентар і нові трофеї. Погляд Аліни ковзнув по полицях із боєприпасами, бронями й спорядженням.

— Є щось нове? — коротко запитала вона.
— Ось ця зброя, — показав один рейдер. — Декілька пістолетів і автоматичний ствол із чужинського складу. Боєприпасів мало.
— Продуктів теж небагато, — додав другий. — Основне у Сталкерів або Цитаделі. Тут залишилися тільки крихти, що самі зібрали.

Аліна повільно провела рукою по металевих полицях. Легка напруга миготіла в очах, але обличчя залишалося холодним, як сталь.
— Не вперше ми намагаємося це зробити, — промовила вона, опустившись на стіл і закинувши ноги. — Дуже погано. Мало боєприпасів, мало їжі, навіть ці «трофеї» — крапля в морі.

Вона зняла маску, волосся розсипалося по плечах. Погляд, зазвичай холодний і непохитний, на мить відбив сумнів.
— Я… я не знаю, як краще діяти, — тихо промовила вона. — Коли був Женя, ми могли сперечатися, обговорювати, шукати істину разом. А зараз моє рішення — це життя людей. Іноді здається, що роблю крок у темряву, не знаючи, що чекає.

Рейдери мовчки слухали. Вони бачили не лише лідера, а людину, яка несе відповідальність за всіх.

Аліна відкинулася назад, стиснувши руки на колінах, і ще раз обвела поглядом склад. Кожен трофей, кожен пакет із продуктами — це маленька частина життя її людей, і від того, як вона їх використає, залежатиме майбутнє клану.

— Бодя! — раптом звернулася Аліна. — Що ми робимо не так?

Бодя мовчав. Його погляд був твердим, але без відповіді.
— Все добре, — встав інший. — Ми стільки пройшли. І з того часу, як ти стала у руля, нічого поганого не трапилось. Кожен день ми сильніші, ніж учора.

Аліна втупилася у стелю. Довга пауза. Потім рука опустилася до пістолета, що лежав поруч. Вона підняла його, прицілилася у порожнечу складу, зробила рух, ніби вистрілила, і повільно поклала назад.

Напруження ще залишалося, але очі почали горіти холодною рішучістю. Одягнувши маску, Аліна піднялася на ноги.
— Хвилинка слабкості закінчилася, — сказала вона владним голосом. — Працюємо.

Двері складу відчинилися з шумом. Рейдери занесли трофеї — нові автомати, прилади та спорядження, про яке раніше лише шепотілися.

Аліна провела поглядом по кімнаті, тиша стала майже електричною.
— Покажіть, що принесли, — спокійно, але владно сказала вона.

На столі лежали нові автомати з оптичними прицілами, майже нові бронежилети пісочного кольору, різні прилади та гаджети. Аліна зупинилася, здалося, що навіть повітря завмерло.
— Де ви це взяли? — тихо, різко запитала вона.

Бодя кивнув, інший офіцер підняв плечі.
— Десь у районі Трої. Сутичка з Літунами. Малий загін, п’ять людей. Билися з мутантами. Трималися довго, але ось що маємо.

Аліна нахмурилася, ледве чутно хмикнувши:
— Бурштиновики… — промовила вона, тінь посмішки пробігла у її очах за маскою.

Вона провела рукою по прицілам, торкнулася бронежилетів, оцінюючи цінність трофеїв. Серце калатало, але обличчя залишалося сталевим.
— Добре… Збирайте невеликий загін. Хочу подивитися, з чим маємо справу.

Аліна повернулася до Боді та інших офіцерів. Голос її був спокійним, але владним. Кожен зрозумів — зараз час перевірити силу трофеїв, бо вони можуть змінити правила гри.