Розділ 7 – Рейдер

Сонце пробивалося крізь дим і пил, завислі над дахами. Усе навколо пахло металом, мастилом і паленим порохом. Женя стояв по коліна в уламках, схилившись над розібраним двигуном. Аліна, з рукавами закатаними до ліктів, тримала ліхтар і спостерігала, як він намагається закрутити болт.

— Якщо ще раз скажеш, що «майже готово», я тобі цей ключ устромлю у... — вона не встигла закінчити.

Женя хмикнув, витер лоб брудною рукавицею.

— Та ти ж учишся, мала. Не я ж тобі ці гайки скручую, а ти.

— Я стріляю краще, ніж кручу, — буркнула Аліна, спробувавши підтягнути важіль. — Хоча, може, і те, й інше тепер треба вміти…

Раптом десь позаду, за купами металобрухту, пролунав швидкий тупіт. З-за ряду старих контейнерів вибіг молодий рейдер, майже задиханий, з автоматом через плече.

— Женю! Аліно! — вигукнув він, ковтаючи повітря. — Ті з правого берега знову вийшли на полювання! Наших бачили біля старого мосту, кажуть, двох уже не повернулося!

Женя підняв голову, різко зняв рукавички.

— Тільки цього не вистачало…

Він обернувся до Аліни, і в його погляді вже не було спокою, тільки зосереджена напруга.

— Збирай спорядження. Йдемо.

Аліна коротко кивнула, глянувши на свій старий наплічник і маску, що лежала поруч.

Аліна вже потягнулася до маски.

— Тримай, — сказала вона, піднімаючи її для Жені.

Металевий блиск мигнув у повітрі — і в ту ж мить щось ударило по масці так сильно, що та вилетіла з її рук, відскочивши, наче іграшка.

Куля.

Сухий брязкіт, гострий, як лезо. Маска прокрутилася в повітрі і впала далі між купами металобрухту.

— До укриття! — вигрібає Женя, але голос у нього зірваний, більше схожий на рик.

Він вдарив Аліну плечем у груди, не боляче, а різко, інстинктивно — тільки щоб вона впала. Аліна відлетіла назад, приземлилася за старою рамою двигуна й ковзнула вниз у пил. У ту ж секунду черга розсікла простір над її головою, збиваючи іржаві шматки металу.

Женя — уже в русі.

Усе навколо сповільнилося.

Він зробив один ковзаючий крок, потім стрибок, потім перекатився по землі, пролітаючи крізь хмару пилу й металевих уламків. Рух за рухом:

його долоня тягнеться вперед…

кінчики пальців торкаються холодної сталі маски…

куля просвистує десь збоку…

він стискає маску — і ривком піднімається на коліно.

Ще один постріл. Іще.

Женя не ховається.
Він піднімає маску, різко, з ледь помітним нахилом голови — наче це старий, добре знайомий ритуал — і заштовхує її на обличчя.

Хрясь.
Фіксатори замикаються. Очі в прорізах блимають, наче світло вмикається всередині.

Він розпрямляється — темний силует серед пилу й хаосу.

— Аліно! — глухий, спотворений маскою голос. — Тримаєш правий сектор!

Вона вже на колінах, вже з пістолетом у руках, уже дихає швидко, але рівно.

Женя робить крок уперед — як хижак, що нарешті отримав свою шкуру.

І тепер полювання змінюється ролями.

Пил стояв стіною. Рейдерська база перетворилася на лабіринт тіней і пострілів.

З різних напрямків, крізь розриви між контейнерами і купами металу, виднілися поодинокі силуети — темні, мов хижаки. Вони рухалися швидко, відривчасто. Сталкери. Правобережні. Полювальники.

Перший Рейдер упав, другий — закричав, тримаючись за плече. Далі почувся автоматний спалах — і нападник, що підкрадався зліва, відлетів, звалившись у пісок.

Женя рухався вперед короткими, точними ривками, як машина, для якої кожен рух — алгоритм виживання.

Зліва виник ще один силует. Близько. Дуже близько.

Сталкер біг прямо на Женю, низько пригнувшись, тримаючи ніж у руці.

Женя не встиг підняти автомат — надто мала дистанція.

Він схопив перше, що валялося під ногою: іржавий уламок металевої балки, вагою кілограмів зо два.

І з усієї сили кинув у нападника.

Уламок з глухим ударом влетів Сталкеру у скроню.

Той спіткнувся, перекрутився в повітрі та впав горілиць, випускаючи ніж.

Женя вже був над ним. Автомат злетів до плеча.

Три короткі постріли.

Глухий відкат у плечі.

Тіло нападника смикнулося і завмерло.

Але пауза тривала лише секунду.

Дзвінкий удар по масці.

Різкий, як удар молотком.