Розділ 5 – Ти маєш це побачити

Тиша накрила місто, мов попіл.
Темні хмари, що ще хвилину тому важко висіли над Дніпром, почали розсіюватися, відкриваючи правий берег — спотворений, обпалений, мертвий. Десь там, серед руїн, усе ще стояла Батьківщина-Мати. Колись — символ сили, тепер лише холодний уламок минулої епохи, що дивився в небо з порожніми очима.
Аліна стояла на краю розбитого майданчика, де колись був оглядовий пункт. Її пальці тремтіли від холоду, але вона не зважала. Дивилася довго, ніби намагалась згадати, яким було місто до. Тоді ще було світло, сміх, музика з вікон. Тепер — лише дзвінкий вітер, що пробирав до кісток.
Позаду пролунали кроки. Важкі, але обережні.
— Аліно, — голос був хрипкий, втомлений. — Я зібрав групу. Хочемо піти на правий берег. Може, знайдемо щось корисне: паливо, ліки, стару техніку…
Вона не обернулася.
— Вам лівого берега мало? — кинула тихо, майже без емоцій.
  мовчав.
Тиша розтягнулася між ними, холодна й напружена.
Вона повільно повернулася до нього, дивлячись прямо в очі.
— Повторюю, — сказала твердо. — Вам лівого берега мало?
Він опустив голову, не знаючи, що відповісти.
Аліна мовчала ще кілька секунд, тоді відвернулася назад до Дніпра.
Десь за річкою, у димному мареві, блиснуло щось схоже на відблиск металу.
— Там почалося пекло, — промовила вона тихо. — І там воно досі живе.
Вона ще мить дивилася на правий берег, а потім різко зітхнула й обернулася.
— Я не дозволяю покидати наш гарнізон! — її голос став твердим, різким, як постріл. — Шукай тут, по місцю. Ні кроку на Правий.
Рейдер мовчав. Погляд його ковзнув убік, наче він хотів щось сказати, але передумав. Потім повільно розвернувся й пішов.
— Я не почула відповіді, Богдане! — крикнула йому вслід.
Він зупинився. Обернувся повільно, погляд коротко зустрівся з її очима.
— Добре, — сказав тихо. — Я зрозумів тебе. Ні кроку на Правий.
Аліна мовчала. Вона дивилася, як він віддаляється між бетонними уламками, поки його постать не розчинилася в сірому тумані. Потім знову повернулася до правого берега.
Стояла довго. Повітря було холодним і важким. Вона повільно видихнула, відчуваючи, як напруга стискає груди.
— Бодь, — озвалася після короткої паузи.
Той обернувся.
— Ти не бачив Женю?
— Він пішов на вилазку, — відповів Богдан неохоче.
Аліна різко обернулася.
— Сам? — її голос пролунав так, що навіть вітер стих.
— Так, Алін, — невпевнено кивнув він.
— І ви так просто його відпустили? — у її голосі вже бриніло стримане обурення.
Богдан відступив на півкроку, наче удар отримав не словами, а кулаком.
— Ну я якось... не готовий був його зупиняти. Він же...
— Якого біса, Богдане?! — перебила вона. — Куди саме він пішов?
Він знітився, переводячи погляд з її обличчя на землю.
— На район біля мосту. Казав, хоче перевірити старий склад. Мовляв, там могли залишитись запаси з військових часів.
Аліна мовчала, дивилася кудись убік, стискаючи кулаки.
Вітер дмухнув сильніше, розвіюючи пасма її волосся.
— Де саме біля мосту? — спитала тихо, але кожне слово відчувалося як натиск.
— Ближче до Оболоні, — відповів він. — Обіцяв повернутись до вечора.
Аліна зробила крок до нього.
— Якщо з ним щось трапиться, — сказала вона холодно, — я тримаю тебе відповідальним.
Богдан хотів щось відповісти, але передумав. Лише коротко кивнув і пішов.
Аліна стояла нерухомо, слухаючи, як його кроки стихають у далечині.
Потім знову подивилася на правий берег. В її погляді тепер не було страху — лише злість і рішучість.
Аліна не чекала відповіді. Вона розвернулася й рушила вперед, Богдан йшов поруч, мовчки, не знаючи, що сказати. Кроки по розбитому асфальту відлунювали між руїнами, а правий берег залишався в тумані попелу та диму, ніби пригадуючи про небезпеку, з якою вони ще не розпрощалися.
Вони дійшли до невеличкого поселища, імпровізованого табору, де залишилося небагато людей. Хтось перекладав коробки, хтось лагодив стару піч, хтось метушився біля невеличкого вогнища, намагаючись зробити черговий обід. Усюди валявся мотлох, уламки металу й дерев’яні конструкції, з яких спорудили намети та укриття.
Аліна відчула лють, що пульсувала в грудях. Її очі шукали Богдана, і вона не стримала голосу:
— Ти справді відпустив його самого?
Богдан опустив голову, стискаючи кулаки. Він не знав, що відповісти.
Аліна пройшла далі, не чекаючи на пояснення. Вона підійшла до імпровізованого намету з брухту металу, кинула погляд на хаотично розкладені коробки, бочки й мішки. Тут, серед цього мотлоху, можна було знайти щось справді корисне — або хоч би підготуватися до того, що чекало на правому березі.
Вона почала копирсатися, піднімаючи одне за одним уламки й старі речі. Кожен предмет, кожна залізяка викликала спогади, нагадувала про втрати і страх. Лють на Богдана не спадала, але робота вимагала концентрації, відволікала від бурі емоцій, що пульсувала всередині.
Богдан стояв поруч, спостерігаючи, як вона методично перегортає мотлох, не наважуючись порушити її тишу.
Аліна продовжувала перегортати мотлох, доки не натрапила на щось придатне. Вона дістала старий рюкзак і перекинула його через плече, важкий, але зручний. Потім її погляд впав на імпровізований арбалет — простий, саморобний, з нерівними дерев’яними деталями й натягнутим дротом. Вона підняла його, відчуваючи вагу в руках, перевіряючи, як він тримає тягу.
Раптом у таборі здійнявся невеликий бардак: хтось зачепив бочку, впав мішок, чути було крики й крики заспокоювання. Люди поспішали виправити дрібні неприємності, а Аліна лише коротко глянула на хаос, не звертаючи уваги.
Звичайний шум перервався, коли вхід до табору заповнився тінню. Женя повертався. Він ішов повільно, але ритм кроків був рівний, наче й не важко, а наче й важко водночас. Його очі були втомленими, і водночас у них горів холодний блиск того, хто знову пережив кінець світу.
Аліна помітила його здалеку. Серце трохи затремтіло. Вона зробила крок уперед, обережно, не порушуючи його простору.
Женя спинився біля стіни. Його плечі злегка опустилися, він скинув рюкзак на землю і кинув поруч імпровізовану зброю. Тиша навколо табору на мить оглушила, відчувалася вага кожного руху.
Аліна наблизилася ще трохи. Вона стояла позаду, спостерігаючи, як він збирається перевести подих. Його очі були втомлені, але гострі — уважні до всього, що відбувається навколо.
— Ти… — почала вона тихо, але не закінчила. Просто стояла поруч, дозволяючи присутності себе йому, відчуваючи його стан і його мовчазну силу.
— Ти бляха у своєму розумі? Якого біса ти робиш, Жень?! — вибухнула Аліна.
Той лише підвів на неї спокійний, виснажений погляд.
— Сідай, мала, — промовив тихо.
Аліна різко опустилась поруч, не відводячи очей.
— Ти наш лідер, маєш подавати приклад. А сам поліз на вилазку без підтримки, без мене!
Женя відвів погляд убік, зітхнув.
— Я знайшов аномалію, Лі. Дивну, незвичну. Це буря... велика піщана буря. Вона тебе затягує — і вивергає… — він замовк на мить, ніби намагаючись підібрати слова, — в іншому місці.
Аліна мовчала, слухаючи його, але не до кінця розуміла, про що саме він говорить. Його голос був рівним, спокійним, та водночас у ньому звучала втома — глибока, мов тінь після бурі. Здавалося, що він і досі десь там, серед піску й пилу, у тому місці, де час пливе інакше.
— Вона... наче знає тебе, — промовив Женя, дивлячись кудись за обрій, у темряву. — Але ти не знаєш, що з тобою. Це як потрапити в інший світ, де все знайоме, але перекручене. Де свої правила, свої закони... і жоден не підкоряється здоровому глузду.
Вона дивилася на нього, не перебиваючи. Його обличчя було блідим, губи пересохлі, рухи — повільні, наче кожен крок, кожне слово давалися зусиллям. Але очі... очі вже не були такими, як раніше. У них жеврів якийсь чужий вогонь, спокійний, але небезпечний.
Женя затягнув коротку паузу, ніби шукав потрібні слова.
— Це, мала, щось дивне і водночас прекрасне, — нарешті сказав він. — Але воно лякає. Це наче іспит… іспит себе.
Аліна слухала, і з кожним його словом у грудях наростала дивна тривога. Вона бачила перед собою ту саму людину — і водночас зовсім іншу. Ту, що повернулася з місця, куди не слід ходити.
Їй хотілося сказати щось просте, людське, але слова не приходили. Вона лише дивилася на нього, намагаючись зрозуміти — ким він став після тієї бурі.
Аліна мовчала ще кілька секунд, вдивляючись у нього. Потім тихо, але твердо сказала:
— Ти мене зараз лякаєш, Жень.
Він нарешті повернувся до неї. Погляд — спокійний, глибокий, але всередині щось ворушилось, як тінь у воді.
— Ти маєш це побачити, Алін, — промовив він рівно.
Її серце стислося. У цьому спокої було щось небезпечне, майже фанатичне — як у людини, що вже перетнула межу і тепер кличе інших за собою.
Вона хотіла відповісти, заперечити, але слова застрягли в горлі. Лише дивилася в його очі — і бачила там щось нове, незнайоме. Те, що народилося після бурі.