Розділ 3 – Насіння Пустоти

Женя сидів на уламку бетонної плити, спостерігаючи, як кілька чоловіків тягнуть ржаві балки до недобудованої стіни.

Повітря стояло важке, гаряче — пахло металом, потом і паленим паливом. Десь унизу працювала стара зварка, сипала іскри на порохняві дошки. Хтось лаявся, хтось сміявся, але в тому сміху давно не було радості — лише звичка заповнювати тишу.

Пил здіймався над двором — укріплення росло, день за днем, камінь за каменем.

Воно ще не було фортецею, радше купою бетону, обшитою мрією про безпеку.

Женя провів поглядом групу Сталкерів, які стояли біля бочки з водою. Вони говорили тихо, але слова долітали з уривками:

— …кажуть, у місті бачили зграю…

— …облізлі, очі світяться, а зуби — як у людини…

— …вночі, на світло йдуть…

Він мимоволі всміхнувся — втомлено, без гумору.

Чутки у цьому вцілілому місті росли швидше, ніж бур’ян крізь асфальт колись. Учора казали про тіні з очима, сьогодні — про собак. Завтра, мабуть, хтось почує, що мертві говорять.

Та попри це, всередині було неспокійно.

Він сам чув те виття. Тиждень тому. Десь за рікою.

Довге, пронизливе, немов хтось кликав.

Женя підвів голову — над спорудою курився дим, у повітрі стояв гул генераторів.

І серед цього гулу він раптом подумав: “Скільки ще ми протримаємось, перш ніж усе це знову звалиться?”

За спиною тихо крокнула Аліна.

— Знову слухаєш, як вони лякають себе? — сказала вона, сідаючи поруч.

У її голосі було щось м’яке, але втомлене.

Він лише знизав плечима.

— Принаймні говорять. Значить, ще не здуріли.

Вона посміхнулась — куточком губ, без радості.

— А може, вже. Просто ми цього не помітили.

Женя підвівся і витер долонею піт з чола.

— Ми будуємо прихисток із гівна та палок, — промовив він тихо, погляд скочив на споруду, що вони тільки-но зводили. — Скільки ми так протягнемо, а ще ці… вояки.

Він вказав рукою на кількох чоловіків у пошарпаних обладунках, що стояли на віддалі. Вони називали себе Паладинами — колишні бродячі солдати, які вирішили, що тепер вони лицарі, і що порядок у цьому місті треба нав’язувати силою.

— Вони вважають себе героями, — додав Женя, спостерігаючи, як один із них гордовито крокує між руїн, патрулюючи двір. — Але насправді…

Він замовк, зітхнувши.

Аліна тихо посміхнулася, ледь помітно.

— Наївні, — сказала вона. — І трохи смішні, якщо чесно.

Женя кинув на неї погляд — іронічний, трохи роздратований, трохи згодом.

— Можливо, — відповів він. — Але ми не сміємося, коли вони повертаються з бою.

Вона знизала плечима, дивлячись на споруду: дошки криво тримаються, шматки заліза звисають, немає нормального даху.

— Такий прихисток і в цьому світі важливий. Принаймні хтось тут ще намагається будувати, а не просто виживати.

Женя похитав головою і знову опустив погляд на землю.

— А ми… Ми просто тримаємося. І сподіваємось, що вистачить сил.

Вона присіла поруч і торкнулася його плеча.

— Вистачить. Завжди вистачає, поки ми разом.

Пил трохи піднявся вітром, і на горизонті, серед руїн і диму, вони обидва бачили — світ ще не кінець, але він уже не той, що був.

Женя повернувся до Аліни, нахилившись, щоб його слова не долітали до інших.

— Ти вже не дитина, Аліно… З того моменту минуло… — він зупинився, намагаючись підібрати слова.

Аліна тихо перебила його, майже шепотом:

— Майже два роки, друже… майже два клятих роки.

Він підняв очі на неї і раптом зупинив погляд. Він вдивлявся, довго, уважно, і вона відчула це — як холодний струмок повз шкіру.

— На що ти дивишся? — тихо запитала вона, відчуваючи легку напругу.

Він не відразу відповів. Нарешті промовив, голос тихий і злегка захриплий:

— Твої очі… Бляха, вони трохи змінилися. Я раніше не звертав уваги…

Аліна стиснула губи, нервуючи.

— Що ти маєш на увазі?

Він зітхнув, нахилив голову трохи збоку, все ще вдивляючись у неї.

— Чорт… Вони мутують, мала. — Його голос став тихішим, — Вони… стали трохи нагадувати… срібний колір.

Аліна відчула, як серце прискорилося. Легкий холод пробіг по спині.

Вона відвела погляд, намагаючись приховати тривогу, але знала — він бачить більше, ніж дозволяє.

Тиша стояла між ними, важка, насичена чимось невідомим.

Вона вперше відчула: світ, який вони знали, починає змінюватися не лише зовні.