Розділ 2 – Я хочу до дому

Аліна тихо рухалася між розваленими рядами напівзруйнованого супермаркету. Колись повні полиці тепер стояли порожні, обсипані пилом і уламками. Скло банок блищало у тьмяному світлі, що пробивалося крізь розбиті вікна. Вітер завивав у щілинах даху, створюючи дивні відлуння — дзвін кришок, глухий стукіт пляшок, шелест старих пакунків.

Кожен звук здавався гучнішим, ніж мав би бути. Аліна пригнулася, обережно ступаючи по потрісканій плитці. Вона піднімала банку за банкою, перевіряючи дати й стан продуктів. У повітрі стояв запах затхлості, змішаний із пилом і тривогою. Будь-яка дрібниця — невірний рух, зіпсований продукт — могла стати фатальною.

Вона відкривала кришки, прислухаючись до короткого поп — знаку, що герметичність збережено. Консерви, крупи, сухофрукти — усе, що могло протриматися довше, вона обережно складала до рюкзака. У голові крутилося просте правило виживання: довго, чисто, без ризику.

Вітер знову пройшовся залою, і банки задзвеніли, ніби магазин ожив. Аліна застигла, прислухалась. Навколо — лише її власне серцебиття й слабке відлуння кроків. Помилка тут означала не просто невдачу — вона могла коштувати життя.

Вона просувалася далі, ряд за рядом, вдивляючись у темні проходи. Іноді чути було тихий шелест чи глухий удар металу — немов сам супермаркет дихав, попереджаючи її. Тут важливо було не лише знайти їжу, а й лишитися невидимою. Один неправильний звук — і на тебе вже полюють.

Кожна банка, кожен пакет крупи був маленькою перемогою, цеглинкою у фундамент її виживання. Попри тремтіння стін і завивання вітру, це місце стало для неї лабіринтом шансів — тут можна було знайти необхідне і, можливо, залишитися живою.

Вона саме тягнулася до чергової банки, коли щось змінилося у повітрі. Під ногами пройшла легка вібрація, у металі пролунав глухий відгук. Серце різко стислося — двигун. Вона затамувала подих. Гуркіт набирав сили, колеса билися об уламки асфальту, відлуння розходилося, наче хвиля.

Авто наближалося. Тепер звук уже відчувався у грудях — важкий, тремтливий. І коли двигун стих зовсім поруч, Аліна застигла, напружена, наче хижак перед стрибком.

— Женя… — тихо промовила вона, озирнувшись через плече, очі широко відкриті. Але поруч його не було.

— Бляха… — пошепки, ніби сама боялася, щоб її не почули, промовила вона. Аліна обережно пересувалася назад, відступаючи від місця, де почула авто. Вона притислася до стіни між полицями, серце б’ється шалено, очі обстежували темні коридори супермаркету, намагаючись помітити будь-який рух або тінь.

Кожен звук — тріск скла, шелест паперу, навіть слабке повітряне шурхотіння — здавався сигналом небезпеки. Аліна знала, що будь-який крок вперед або необережне дихання може видати її. Вона вдихнула тихо, пригадуючи, що Женя завжди радив: «Дихай і концентруйся».

Аліна притиснулася до стіни між полицями, серце калатало так, що здавалося, чутно його через весь супермаркет. Вітер завивав через розбиті вікна, піднімаючи пил і дрібне сміття, і кожен звук лунав надто гучно.

— Той… бля, ми його переїхали, і що? — реготав один із чоловіків на вулиці, махаючи порожньою коробкою.

— А другого? — підхопив інший, регочучи. — Забили досмерті, ха! Хтось навіть сміявся, як його коти дивилися.

— Та ви, бля, придурки! — третій швирнув пакунок із консервами, що розсипався по землі. — Консервації не вистачає на всіх!

— Ага! — підсміювався четвертий, підняв банку з наполовину з’їденим вмістом. — Шоколадка моя! Хто сперечається?

Їхній сміх і гамір лунав страшно і водночас рятував Аліну: вона тихо відступала між полицями, спостерігаючи за тінями. Кожен рух серця відчувався у пальцях, стискаючих пістолет.

— Хтось чув той звук? — запитав один із них, заглядаючи всередину супермаркету.

— Ха! Мабуть, привид! — зареготав другий, нахиляючись до підлоги, щоб підняти склянку.

— Та ну вас, ходімо, тут тільки старі консерви! — підсумував третій, і всі четверо продовжили сміятися, штовхати один одного і перевіряти полиці.

Аліна тихо відійшла вбік, серце калатало шалено. Кожен їхній сміх і гомін став для неї маскуванням — поки вони галасують, вона могла залишатися непомітною, повзти між полицями й шукати вихід.

Її руки стиснули пістолет, пальці нервово торкалися спускового гачка. Один неправильний крок — і все могло закінчитися. Але зараз вони були відволічені, і це давало їй шанс

Аліна повільно, мов тінь, відступала між розваленими полицями. Кожен крок видавався страшно гучним у її власних вухах, а серце продовжувало калатити сильніше, так, що здавалося, воно от-от вистрибне з грудей. Вона розуміла: мародери наближаються. Їхній сміх і гомін, що раніше був для неї маскуванням, тепер став сигналом тривоги.

Вона акуратно простягла руку за спину, намагаючись дотягтися до пістолета, що висів на поясі. Пальці тремтіли, але рухи були максимально контрольовані.

Голосі наближення ставали дедалі виразнішими: хтось гудів, хтось реготав, але в цьому сміху вже відчувалася агресія.

— Тримай! Моя подача! — крикнув один із хлопців, кидаючи консерву іншому.

Але той не спіймав її. Банка з грохотом покотилася по підлозі, ударяючись об бетон. Аліна аж здригнулася.

Пістолет вислизнув із її рук і впав на землю.  Мародери миттєво напружилися і різко обернулися у бік звуку.

— Це вже, бляха, не консерва… — пролунало погрозливо від одного з них, який повільно діставав із пояса ніж, ковзаючи лезом по долоні.