Розділ 26 — Янтар

Розділ був розміщений на https://booknet.ua/book/pustota-b435167

Загін повільно рухався уздовж розбитої дороги — колись це був під’їзд до аеропорту, а тепер лише тріщини й пил. Їхні кроки були обережними, майже безшумними, лише легкий хрускіт щебню під підошвами порушував тишу. Зруйноване місто — скелети терміналів, вигорілі машини, понівечені вивіски — тягнулось обабіч, ніби завмерле в очікуванні. Навіть вітер, що гудів у прогалинах, здавався настороженим.

Вони дійшли до масивної бетонної огорожі — високої, потрісканої, але все ще грізної. Вона відгороджувала аеропорт від зовнішнього світу, як межа між життям і прірвою. Максим підняв руку, наказуючи зупинитись, і загін завмер, прислухаючись. З-за стіни долинали звуки: брязкіт металу, низький гул двигунів, глухі кроки чобіт по бетону. Повітря гуділо від напруги, кожен звук нагадував про те, що ворог близько.

Герман присів поруч із Максимом, його очі звузились, коли він нахилився ближче. Його шепіт був ледь чутним:

— Вони там, за два кроки. Чуєш?

Максим кивнув, його щелепа стиснулась. Він чув — і не лише звуки. Щось у ньому відгукнулось на цей гул, як слабкий відгомін бурі, що дрімала всередині.

Максим кивнув, його очі блиснули — без слів, але загін зрозумів: будьте готові. Погляди перетнулись — короткі, мовчазні, вивірені роками в Пустці. Арсен провернув ніж у руках, його пальці рухались швидко, звично. Аліна нахилила голову, вслухаючись у гул за огорожею, її брови насупились. Кіра стояла поруч із Максимом, її обличчя — спокійна маска, але очі видавали тривогу, що чіплялась за нього.

Максим підняв руку — ледь помітний жест, — і вони рушили вздовж огорожі. Кроки — тихі, як подих, підошви ковзали по тріснутому асфальту. Очі шукали укриття: уламки бетону, іржаві остови машин, бур’яни, що виросли крізь щілини. Шум двигунів і чобіт наростав, б’ючи по нервах, але ніхто не здригнувся — загін знав ціну шуму.

Аліна різко підняла руку, її пальці вказали на зміщену плиту в огорожі — тріщина, залишена кимось до них. Максим зупинив групу жестом, присівши, оглянув щілину. Сквозь неї виднілись обриси аеропорту — темні силуети ангарів, блиск металу. Його очі спалахнули:

— Наш шанс.

Він махнув рукою — по двійках. Загін розділився беззвучно, кожен знав свою роль. Максим очолив перших, Кіра з Аліною — праворуч, Герман з Арсеном — позаду, прикриття. Вони просувались, ховаючись за уламками, високою травою, що гуділа від вітру. Дихання — уривчасте, але контрольоване, погляди — гострі, як леза.

Тіні промайнули попереду — четверо вартових Янтаря, їхні чоботи гупали по бетону. Максим завмер, жестом зупинивши всіх. Герман кивнув, обходячи патруль із лівого флангу, Арсен притиснувся до іржавого шматка металу. Аліна приснила в траві, її ніж блиснув у руці. Кіра стала праворуч, її пальці стиснули руків’я пістолета.

Патруль наближався, не підозрюючи. Напруга згустилась — повітря тремтіло. Максим глянув на Германа, той кивнув. Сигнал — короткий рух руки. Вони кинулись синхронно: Максим і Герман узяли перших двох — ножі вдарили тихо, точно, лише хрип вирвався з горла ворогів. Арсен і Аліна знешкодили решту — швидкий рух, глухий стук тіл об землю. Жодного крику, жодного пострілу.

Максим видихнув, його груди здригнулись. Він кивнув загону, перевіряючи — усі цілі. Герман присів над одним із вартових, обмацав кишені — рація, кнопки. Нічого.

— Чисто, — шепнув він, випроставшись.

Вони рушили далі, так само безшумно, але з відчуттям, що справжня буря ще попереду. Максим озирнувся, його погляд пробіг по кожному — Арсен стискав ніж, Аліна звіряла карту в голові, Кіра трималась поруч. Часу на вагання не було. Він зібрав їх коротким жестом, його голос зазвучав твердо, хоч і тихо:

— Ділимося на три. Арсен, Аліна, Віктор — прикриття. Займіть висоти, тримайте очі відкритими, сигналізуйте, якщо що. Герман, ти з вибухівкою — бери Богдана й Олега, мінуйте техніку, підходи, усе, що цінне. Решта — зі мною, прориваємось до шахти.

Загін кивнув — коротко, без зайвих слів. Очі блиснули — жорстко, зосереджено. Кожен знав, що це не гра, а Пустота не прощає.

— Я, Кіра і двоє з групи Германа — ми зачистимо територію, — сказав Максим, його погляд пробіг по товаришах, твердий, але з тінню невпевненості. — Усунути якомога більше, щоб полегшити шлях іншим. Швидко й тихо.

Він підійшов до Кіри, його рука лягла на її плече — короткий, міцний дотик. Вона глянула на нього, її очі блиснули рішучістю, і кивнула.

— Усе ясно? — запитав він, його голос звучав упевнено, але всередині гудів страх — один промах, і все.

Загін відповів кивками, руки перевіряли зброю. Максим глянув на Германа — той уже роздавав вибухівку Богдану й Олегу, їхні рухи були чіткими, як у механізмі.

— Починаємо, — кинув Максим, махнувши рукою.

Перша група — Арсен, Аліна, Віктор — зникла в тінях, займаючи висоти. Герман із бійцями пішов до ангарів, вибухівка лягала на техніку й підходи — тихо, методично. Максим, Кіра, Саша й Льоша рушили вперед, прослизнувши повз уламки терміналу. Вони знімали вартових — ніж у шию, рука на рот, глухий хрип. Радіо тріщало коротко: "Чисто", "Йдемо".

Вони просувались углиб, ховаючись за купами брухту й бетонними блоками. Кіра трималась поруч із Максимом, її кроки повторювали його — злагоджено, мовчки. Саша й Льоша прикривали фланги, їхні ножі блищали в тьмяному світлі. Тіні падали позаду, тривога мовчала — поки що.