Розділ 22 — Орден

Розділ був розміщений на https://booknet.ua/book/pustota-b435167

Люди в залі розійшлись хто куди почавши обговорювати щось, інші дивились на Рейдерів. Максим все ще сидів втупившись поглядом в стіл, Аліна підійшла до нього, її крок був тихим, але впевненим. Вона нахилила голову, її голос був спокійним, але з ноткою твердості:

— Я відійду до своїх, — сказала вона. — Треба підготувати їх до того, що нас чекає.

Максим кивнув, його очі зустрілись із її — короткий обмін, повний розуміння. Він не став її затримувати — вона знала, що робить.

Коли Аліна відійшла, до нього підступила Кіра. Її рука ледь торкнулась його плеча — не обійми, а жест, який можна було б пропустити, якби не знати її. Вона глянула на нього, її погляд був пильним, але з тінню турботи:

— Як справи? — запитала вона тихо, без зайвого тепла, але щиро.

Максим відчув, як її присутність знімає частину напруги, але не розслабив плечі. Він скривив губи в ледь помітній усмішці — не радісній, а втомленій:

— Живий. Але це тільки старт.

Кіра кивнула, її очі затримались на ньому трохи довше, ніж треба. Вона не стала ближче — не її стиль, — але в її мовчанні було щось, що він відчув: вона поруч, і це не просто слова.

— Вистоїмо, — сказала вона коротко, її голос був твердим, як завжди. — Якщо не розвалимось самі.

Він глянув на неї, відчуваючи тонкий зв’язок — не близькість, а щось далеке, що лише починало тліти. Кіра відвела погляд, її рука сковзнула з його плеча, і вона відступила, даючи йому простір.

Максим сидів за столом, його погляд блукав по залі, де люди розходились, шепочучись після слів Кольта. Кіра стояла поруч, її присутність була тихою, але відчутною. Він зітхнув, збираючи думки, і глянув на неї — не прямо, а краєм ока.

— Там, у Рейдерів, було таке, що словами не передати, — почав він тихо, його голос був низьким, ніби він пробував воду перед стрибком. — Щось у мені надломилось. Я досі розбираюсь, що це було. Але знаю одне: я втомився втрачати тих, хто тримає мене на плаву.

Кіра повернула голову, її очі звузились — не від недовіри, а від уваги. Вона не відповіла, але її мовчання було знаком: говори далі. Максим стиснув кулак, ніби тримаючи себе в рамках.

— Коли все летить у прірву, ти починаєш бачити, хто справді важливий, — додав він, його тон став трохи різкішим. — І як паршиво, коли їх немає поруч.

Він хотів сказати більше — щось, що горіло в ньому після бурі, після Рейдерів, — але слова застрягли. У цей момент до них підійшов Астарот, його постать з’явилась, як тінь. Він кивнув Кірі, його голос був спокійним, але владним:

— Кіра, треба поговорити.

Вона глянула на Максима — короткий погляд, що шукав не підтримки, а розуміння. Її рука ледь торкнулась його плеча — жест швидкий, майже випадковий.

— Я скоро, — сказала вона тихо, її тон був твердим, але з ноткою, яку він не міг розшифрувати.

Вона пішла за батьком, залишивши Максима одного. Він дивився їм услід, відчуваючи, як момент вислизає з рук. Щось стиснулось у грудях — не розчарування, а тиха досада. Він потер скроню, ніби відганяючи думки.

Герман підійшов, його важкий крок відлунював у тиші. Він поплескав Максима по плечу — не ніжно, а з силою, як завжди.

— Що, графік прийому? — кинув він із кривою усмішкою, його голос був просякнутий іронією. — Спочатку Кіра, тепер я. Хто наступний, запиши Аліну на вечір.

Максим скривився, але кутик його губ смикнувся вгору — Герман знав, як вибити його з думок.

— Якщо жартуєш, значить, тримаєшся, — додав Герман, його тон став серйознішим, але з теплом. — А то я вже думав, ти там у своїх Рейдерах зовсім занурився в пітьму.

Максим зітхнув, його погляд став важчим.

— Там було темно, — сказав він, дивлячись кудись повз Германа. — Але не так, як ти думаєш. Я весь час ловив себе на тому, що шукаю вас із Кірою. Якби ви були поруч, я б, може, не відчував себе таким… загубленим.

Герман кивнув, його очі блиснули розумінням. Він не був із тих, хто розливається в словах, але його мовчання говорило більше.

— Самотужки довго не протягнеш, — сказав він коротко, його голос був низьким, але твердим. — Ми команда. Інакше Янтар нас розчавить, як мух.

Максим глянув на нього, відчуваючи, як тягар на плечах трохи слабшає.

— Іноді здається, що ми втрачаємо забагато, — тихо додав він. — І я не знаю, чи втримаємо те, що лишилось.

Герман насупився, але його погляд був спокійним.

— Якщо тримаємо один одного, то втримаємо, — відповів він. — Але ти правду казав: без чесності між нами — ніяк. Тож не тримай усе в собі, як дурень.

Максим кивнув, його очі спалахнули рішучістю. Він знав, що мусить знайти момент із Кірою — не для зізнань, а щоб сказати те, що вона має знати. Часу ставало все менше.

Максим сидів за столом, його погляд блукав по залі, де люди повертались після перерви. Думки гуділи, перебираючи кожен вибір, кожну втрату, що вирізьбили його життя в Пустці. Бої з Рейдерами, кров на руках, смерть, що чигала за спиною, — усе це спливало перед очима, як кадри зламаних спогадів. Він вислизнув із її лап не раз, але щоразу платив ціну — шматками душі. Кожен крок наближав нову загрозу, і кожен, кому він довіряв, міг зникнути, як дим.