Розділ 20 — Випробування Рейдерів

Розділ був розміщений на https://booknet.ua/book/pustota-b435167

Вони йшли мовчки — лише хрускіт чобіт по гравію й глухий гул вітру, що наростав із кожною хвилиною. Рейдери оточували його нещільним кільцем, їхні погляди ковзали по ньому — хтось із презирством, хтось із байдужістю. Аліна йшла попереду, її хустка гойдалась на вітрі, а плечі залишались прямими, ніби вона й не помічала пилу, що вже здіймався навколо. Максим тримав голову високо, його подих був рівним, хоч пальці інстинктивно стискались, відчуваючи порожнечу там, де мала бути зброя.

Коли вони дістались краю території — місця, де недобудови поступались голій пустці, — вітер уже завивав, піднімаючи перші хмари піску. Максим зупинився, його очі звузились, вдивляючись у сіру завісу попереду. Аліна обернулась, її постать чітко вимальовувалась на тлі бурі, що наближалась.

Пісок завивав у повітрі, б’ючи по обличчю крихітними голками, коли Максим зупинився на краю бушуючої пустки. Вітер гудів, ніби сотня голосів, але за цим виттям ховалась тривожна тиша — передвісник справжньої бурі. Його тіло було напруженим, кожен м’яз готовий до того, що чекало попереду, але в очах не було сумніву — лише холодна зосередженість. Далеко позаду тіні Рейдерів уже розчинялись у піщаній завісі, а перед ним простягалась мертва пустеля, де ховалось щось більше, ніж просто стихія.

Аліна підійшла ближче, її хустка, що закривала нижню частину обличчя, гойдалась на вітрі, підкреслюючи відчуженість. Її сріблясті очі блищали на тлі піщаного хаосу, пильно вивчаючи його — це був її обряд, її перевірка.

— Ми на місці, — сказала вона спокійно, перекрикуючи вітер, ніби це була звичайна прогулянка.

Група Рейдерів завмерла поруч, їхні погляди змішували презирство й цікавість. Вони мовчали, але напруга в їхній тиші говорила сама за себе: він піде один.

— То що далі? — запитав Максим, його голос прорізав вітер, рівний і твердий.

Аліна ступила ще ближче, її очі звузились, а голос набув загрозливого відтінку.

— Тепер ти йдеш туди сам. Без зброї, як домовились.

Вітер хльостав по шкірі, вириваючи тепло з тіла, пісок залишав гострі подряпини, але Максим стояв непорушно. Він знав про Піщані Тіні — не чутки, а реальність. І зараз, на межі бурі, він відчував їх — невидиме, але живе.

— Ти справді думаєш, що це не самогубство? — запитав він, звівши брову, але без гніву — лише холодна цікавість.

Аліна хмикнула, її голос став насмішкуватим, але з твердою основою.

— Рейдери йдуть за гідним, Максе. Хочеш бути з нами — доведи, що можеш.

Він коротко кивнув, його губи стиснулись у тонку лінію. Сумнівів не було — лише розрахунок.

— А якщо не повернусь? — кинув він, куточок рота ледь смикнувся в усмішці.

Аліна хмикнула знову, її очі блиснули.

— То не варто було й починати.

Рейдери розсміялись — холодно, різко, як тріск гілок у вогні. Максим глянув на неї, її погляд був викликом, але він не відвів очей. Це був момент істини.

— Ми зустрінемось тут, коли буря вщухне, — додала вона, розвернувшись і махнувши рукою своїм. Її постать почала танути в піщаній завісі разом із іншими.

Максим залишився один на краю бурі. Вітер завивав, піднімаючи хмари піску, але він стояв нерухомо, його погляд був прикутий до пустки. "Вони хочуть перевірити мене," — промайнуло в голові, але думка не несла страху, лише холодну ясність. — "Я пройду."

Стиснувши кулаки, Максим зробив перший крок уперед, занурюючись у гущу піщаної бурі. Він знав, що десь у цій завісі чатують Піщані Тіні, чекаючи здобичі, але його погляд залишався холодним, зосередженим.

— Прекрасно, просто прекрасно, — пробурмотів він собі під ніс, голос заглушився вітром.

Перший крок був легким, але кожен наступний змушував тіло напружуватись, а розум стискатись від того, що чекало попереду. Вітер рвався вперед із новою силою, його завивання пронизувало вуха дивними відголосками — ніби щось невидиме рухалось поруч, ховаючись за піщаним хаосом. Максим витягнув ліхтарик із кишені, клацнув вимикачем, але слабке світло загубилось у густій завісі. Пісок осідав на лінзу, роблячи її марною. Він сховав його назад, видихнувши крізь зуби. Зір тут не допоможе — лише слух і інстинкт.

Він ішов далі, пісок бив по обличчю, як тисячі крихітних лез, проникав під одяг, скрипів на зубах. Вітер вив, ніби живий, то посилюючись, то стихаючи, і в цьому ритмі Максим чув щось більше — шепіт, що пробивався крізь шум. Ілюзія, подумав він, але стиснув кулаки міцніше. Буря не просто виснажувала його тіло — вона лізла в голову, витягуючи те, що він давно засунув углиб.

Простір навколо ставав химерним. Піщані вихори танцювали, малюючи силуети — людей, тварин, тіней, що зникали, щойно він намагався їх розгледіти. Вони миготіли на межі зору, ніби насміхаючись. Він зупинився, напружуючи слух. Шелест. Кроки? Звук був тихим, майже невловимим, але Максим озирнувся — нічого, лише нескінченна пустка й пісок. Він рушив далі, відчуваючи, як тривога стискає груди, але змусив себе дихати рівно.

З кожним кроком буря грала з ним. Камені й виступи в піску здавалися однаковими, ніби він ходив по колу. Завіса гуділа, змінюючи напрямок, збиваючи орієнтацію. Він стиснув зуби, відчуваючи, як щось усередині тріскається — не паніка, а щось глибше. Вітер шепотів, і в цьому шепоті Максим чув голоси. "Зупинись..." — ледь чутно, але вперто. "Повертайся..." Він похитав головою, відганяючи їх. Це гра розуму. Але вона працювала.