Розділ 18 — По той бік…

Розділ був розміщений на https://booknet.ua/book/pustota-b435167

Дорога до мосту була довгою — розбиті стежки, порослі колючками, уламки старих будівель, що стирчали, як кістки. Максим тримав дробовик напоготові, очі шукали рух у темряві. Пустота не спала — десь вдалині вили Блукачі, їхні голоси розчинялись у вітрі, але щоразу змушували його напружуватись. Він знав, що Рейдери десь близько, їхні табори ховалися за горизонтом, і кожен крок наближав його до межі.

Години тяглися, ноги гуділи від утоми, але він не зупинявся. Міст був його метою — зруйнований шлях до території психів, про яких навіть Герман говорив із острахом. Кірин погляд, її стиснута рука, її слова гнали його вперед, але він гнав ці думки геть. Зараз не час для слабкості.

Коли Максим підійшов до мосту, стало зрозуміло, що ніч на його боці. Темрява приховувала його від випадкових поглядів, але водночас усе навколо було просякнуте напругою. На іншому березі мерехтіли вогники — багаття, приховані табори, спостережні пости. Він відчував, що за ним стежать, навіть якщо поки не бачив жодного Рейдера.

Максим зупинився, оглядаючи міст. Перила були обірвані, дорожнє покриття подекуди провалилося, оголюючи зяючі діри, крізь які виднілася темна вода річки. Треба було не лише обережно пройти, а й зробити це непомітно.

— Так, Максе, зберись, — прошепотів він сам собі, поправивши рюкзак на плечах.

Він ще раз перевірив зброю, вдихнув і видихнув, намагаючись зняти напругу. Зараз не можна думати про страх. Тільки вперед.

Максим почав просуватися по мосту, намагаючись йти ближче до краю, де залишилися залишки огорожі. Кожен його крок супроводжувався хрускотом битого скла та скреготом металу, але він рухався швидко і безшумно, наскільки це було можливо.

Через кілька хвилин він досяг середини мосту, коли помітив щось недобре: слабкий відблиск металу на іншому боці.

«Чорт... засікли», — зрозумів він.

Максим швидко притиснувся до однієї з балок і затамував подих. Його серце калатало в грудях, а в голові роєм снували думки: нападати чи чекати?

Максим затаївся за однією з металевих балок і вичікував. Він прислухався до кожного шереху, вдивляючись у темряву. Нічого. Ні звуку, ні руху. Здавалося, цього разу ніч була до нього прихильною.

Він обережно випрямився і продовжив рухатися, просуваючись вздовж зруйнованого мосту, намагаючись триматися біля вцілілих перил. Вітер шарпав залишки іржавих конструкцій, і міст час від часу скрипів, але ніхто не з’явився. Ситуація залишалася напруженою, немов сам повітряний простір став відчутним і тиснув на плечі.

Кожен його крок лунав луною в порожнечі. Невдовзі він опинився в місці, що змусило його сповільнити крок і зупинитися. Це була та сама ділянка, де він втратив Артема.

Максим застиг на місці, його серце стиснулося в холодний клубок. Спогади нахлинули хвилею — останні моменти, коли Артем, зовсім ще недосвідчений новачок, зірвався у своєму наївному прагненні цікавості та став жертвою власної необережності. Він побачив, ніби відтворюючи картинку, як його напарник падав, як Блукачі, завиваючи, кидалися на нього.

Зараз же тіло Артема лежало, де він його залишив, але від нього майже нічого не залишилося. Блукачі добряче попрацювали, обгризаючи плоть до кісток. Від колишнього Артема лишилися тільки спотворена форма та порожні очниці, які похмуро дивилися в небо.

Максим повільно підійшов ближче, опустився на одне коліно і подивився на останки останього свого учня.

— Пробач, Артеме, — прошепотів він, зціпивши зуби. Гіркота піднімалася зсередини, наче отрута, повільно розтікаючись по жилах. Максим стиснув зуби, відчуваючи, як знайоме відчуття провини знову стискає груди. Він підвів когось — Артема, а може, й себе. Затримуватись тут було небезпечно, він знав це краще за всіх, але все ж опустився на одне коліно поруч із останками друга, ніби востаннє віддаючи йому шану.

Його пальці ковзнули до обірваного одягу Артема й зняли пошарпаний жетон, що висів на шиї. Максим стиснув його в кулаку, холод металу обпік шкіру, але він тримав міцно, ніби намагаючись забрати з собою хоч частинку того, ким був цей хлопець.

— Ти заслуговував на краще, — прошепотів він тихо, голос хрипів від пилу й утоми.

Вітер із річки зашумів, піднявши клуби пилу й обривки паперу, що гнили серед уламків. Тривожний звук розірвав тишу, нагадавши Максиму, що Пустота не чекає ні на кого. Він підвівся, сховав жетон у кишеню куртки — туди, де тримав те, що ще мало значення. Останній погляд на Артема — спотворений силует із порожніми очницями — і Максим розвернувся, крокуючи далі по мосту. Темрява поступово поглинала останки, ховаючи їх у своїй густій пелені.

Він рухався швидко, але обережно, тримаючись тіней, де вцілілі перила ще давали хоч якийсь захист. Міст скрипів під ногами, вітер шарпав іржаві конструкції, але жоден звук не видавав присутності ворога. Максим перетнув його, відчуваючи, як напруга Пустоти тисне на плечі, ніби попереджаючи про те, що попереду — територія Рейдерів.

Далі шлях пролягав через розбиту рівнину — уламки асфальту, колючки й залишки старих таборів. Ніч була його союзником, ховаючи від чужих очей, але кожен шурхіт змушував напружуватись. Він ішов годинами, обходячи місця, де Блукачі могли чатувати, поки вдалині не з’явився слабкий відблиск — вогнище, що ледве тліло в темряві.